Глава двадцять третя. Рана.

— То, виходить, тепер у вас щось типу перемир'я, так? - Запитав у мене Заргор, коли я коротко розповів йому про те, що сталося з демоном усередині мене.

     Звісно, я не розповідав йому про битву між мною та Ейнсвордом. Гадаю, скажу їм усім тоді, коли буде слушна нагода. А саму історію я підлаштував так, щоб вона звучала правдоподібно - що мені просто приснилось те, що демонічна іпостась виробляла. І я розповів тільки те, що я бачив, коли знаходився без свідомості.

— Ага. І я сподіваюсь, що він буде триматися якомога довше, бо не дуже хочеться розуміти, що кожної миті я знову можу зірватися.

     Я подивився на небо, на якому вже потихеньку з'являвся місяць, хоча сонце ще не впало за горизонт, згадуючи те, що взагалі відбулось підчас битви з Ейнсвордом. Судячи з усього, демон був налаштований доволі серйозно. Бо я не був певен у тому, що він хотів зла мені. Звісно, було цікаво, чому демон вирішив ось так різко змінити свою думку, але я був вдячний йому за те, що тоді він вирішив не зрадити мене.

— Так, не дуже приємно вийшло б... - Хлопець на секунду задумався. - Мені б теж хотілося так. Як шкода, що я ще не зміг порозумітися зі своїм демоном.

— Ну, може, будуть якісь ситуації. - Я потис плечима. - Та й до того ж, не так швидко це все відбувається. Треба тільки почекати. - І вже через секунду додав: - Тільки не кажи про це нікому, добре? То я так, по секрету тобі розповів...

    Заргор кивнув і посміхнувся. Пообіцяв, що нікому не розповість, а я повірив йому, бо все ж, він був моїм рідним братом, хоч частину свого життя я про нього нічого не знав.

   Я потягнувся і навіть позіхнув, усім своїм видом показуючи, що нібито хочу спати. Насправді у нас знову назначили нове зібрання, що було дивним, бо по-перше, ще не пройшло і тижня з минулого зібрання, а по-друге, його назначили саме на ніч, хоча такого ніколи ще не було, бо зазвичай ми зустрічались або зранку, або максимум вдень. Ну, добре. Подивимось, що з цього вийде.

— Добре, я, мабуть, піду вже спати. - Кажу, і повільно вже збираюсь йти до свого кубла.

— Так тільки сьома вечора. Максимум восьма... Ти ж зазвичай лягав спати набагато пізніше.

     Я на секунду завмер у тому ж положенні, не вагаючись поворухнутися. В голові я методично намагався придумати хоч щось, щоб спробувати виправдати себе. І єдиним, що я зміг вигадати, було:

— У мене завтра дуже щільний графік. Не хочу виглядати як заспана муха і всіх підводити.

— Добре, як скажеш. Тоді, якщо мати буде питати щось - я на нічному полюванні. - І Заргор, відвернувшись від мене, пішов геть.

     Якийсь час я проводжав його поглядом, щоб впевнитися у тому, що він дійсно пішов, а не вирішив залишитись, щоб прослідкувати за мною. Так, зібрання буде саме вночі, але всеодно перевірити варто було.

— Щось трапилось? - Запитала у мене мама, коли я зайшов до кубла.

— Нічого такого. Просто хотів повідомити, що Заргор пішов на нічне полювання, а я вже піду спати.

     На обличчі жінки я побачив легке здивування.

— Точно щось сталося. - Мовила вона доволі серйозно, підходячи до мене. - Давай, викладай.

— Все правда добре. Просто дуже хочеться спати. Та й до того ж, завтра мені треба буде рано вставати.

     Жінка трохи примружилась. Я знав, що вона вже почала щось підозрювати, бо і сама знала мій приблизний розклад. Але потім Мірарда лиш кивнула і, зітхнувши, повернулась назад до батька. А я, відчувши, що по тілу розлилося полегшення від того, що мене вирішили не допитувати, вийшов з кубла батьків і зайшов до свого.

    Розтягнувшись на підлозі, я вирішив поспати трохи. У мене було десь п'ять годин до зібрання, а до самого острова, де знаходилось місце призначення, мені можна відкривати портали - Тимчасовий сказав колись, що я, як повноцінний хранитель, вже можу робити це. Тому навіть якщо я прокинусь, і вже ось-ось повинно настати зібрання, я не запізнюсь.

     І, я не марно вирішив поспати. Бо Тимчасовий прийшов до мене уві сні. Сівши напроти і легенько смикнувши хвостом, він мовив:

— У нас змінились трохи плани. Ми зустрічаємось на березі Наута. Смертник казав, що там з'явилась якась паранормальна активність, якої до цього не повинно було бути. 

— Чи можуть вони розпочати війну, як ти казав до цього?

— Саме через це ми й почали хвилюватися. Хто його знає, чим це може обернутися для нас усіх...

    Я кивнув головою.

— Вони вже знають, що ми прибудемо?

— Ні, ми планували зайти до міста як звичайні гібриди, і вже якщо буде треба, розкрити деякі свої карти.

— Добре, зрозумів. Коли зустрічаємось?

— У той же час. Координати... -  Тимчасовий швидко скажавши, в якому напрямку варто летіти, зник, наче його й не було.

     А я швидко відкрив очі, розуміючи, що спати вже не варто. Та й не міг я вже спати, коли хранитель часу приніс такі новини.

    Гібриди з Наута... Я пам'ятаю, Тимчасовий наче розповідав мені колись про них. Або ж я десь читав про них... Гібриди звідти могли розпочати ось-ось війну, але я гадав до цього, що вони на це не підуть, і війна залишиться у якійсь іншій часовій стежці. Але, ніхто ж не знає, що у них в головах. Тим паче хранитель часу сам казав вже після, що у нас є десь відсотків п'ятдесят на те, що люди з Наута не нападуть на інші континенти, влаштувавши війну.

     Але, що буде, якщо війна дійсно настане? Як нам зупиняти її? І чи доведеться деяким з нас викривати наші здібності? Мені не хочеться підводити хранителей, але, можливо, якщо так треба буде, то, як розпорядиться судьба. Але я мовчатиму до останнього, якщо вдасться.

    Коли минуло вже як мінімум дві години, я вирішив не витрачати час, який у мене залишився, бо хто його знає, скільки мені варто взагалі летіти до Наута. Можливо, це займе лиш годину, а можливо взагалі десять, ніхто не знає.

    Вийшовши з кубла, я швидко роззирнувся по сторонах, щоб перевірити, що нікого не було і ніхто не бачить того, як я валю. Так само швидко розім'явши затерплі після сну кінцівки, я розправив крила. І вмить почув позаду себе знайомий голос: