Глава двадцять друга. Вода - ворог залізу.

      Хвороби сьогодні були якимись... Дуже тихими. Це мене сильно здивувало, коли я знову вирішив навідати їх, щоб вже в який раз послухати те, про що вони розмовляли, як я робив до цього декілька разів. Бо згадуючи ті моменти, коли я приходив до них до цього, вони активно розмовляли то про одне, то про інше, і в якийсь-то момент я навіть звик, що приходячи до них, хвороби ніколи не будуть затикатися, навіть якщо ти спробуєш звернути на них свою увагу. Хтось всеодно повинен був продовжити розмову, навіть якщо дехто вже звернув на тебе увагу. А зараз... Вони інколи роззираючись по сторонах, кидали один на одного погляди. Але я не розумів, що значать ці погляди.

— Щось сталось? - Запитав я, йдучи поміж «кліток». Коли відповіді не послідувало навіть через п'ять хвилин, я продовжив: - Ну, не мовчіть!

     Я перевів погляд на Терна, який знову лежачи на підлозі, явно спав. Та що відбувається? Вони вирішили принципово ігнорувати мене? Але чому? Вони й до цього це робили, але принаймні я був спокійним, коли вони усі розмовляли, розуміючи, що поки що все добре. Що вони нічого не бояться, і нічого поганого поки що не станеться. А зараз вони здавались якимись наче знервованими. Або ж навіть взагалі переляканими.

     Я так і не дочекався відповіді. Усі мовчали, як риби, наче набравши до рота води. І від цього я починав нервувати все сильніше. Якщо хтось або щось змусило замовчали таких істот, як хвороби, то боюсь, щось явно відбувається... Але як зрозуміти, що саме?

— Терн? - Майже пошепки запитав я, подивившись на грибну чуму, але той навіть вухом не повів.

    Зітхнувши, я пішов від них, розуміючи, що я взагалі нічого від хвороб не отримаю сьогодні. І вже через декілька секунд переді мною був Тимчасовий. Він виглядав знервованим, що було нетипово для нього, бо зазвичай я звик бачити його більш спокійним.

— Сьогодні зібрання, так? - Запитав я, трохи нахиливши до нього голову і точно вже знаючи, що хранитель часу може сказати мені зараз.

    Тимчасовий без слів кивнув. І нічого взагалі не сказавши, змахнув крилами, а через дві секунди його поряд вже не було.

    Що на цей раз? Та й до того ж, хіба вони не бояться того, що щось знову може статися? Все ж, Скартраль явно почав гніватися - я був просто певен в тому. Особливо після того, як ще й Ейнсворд його зрадив. Звісно, це могло бути лиш показухою, але чомусь мені здавалось, що навіть якщо й показуха, яка дала б нам можливість думати про те, що усі зрадили головного, то Массорога всеодно довелось вбити.

    Ну не здавався мені Скартраль тією людиною, яка дозволила б тому, хто до цього зрадив їх, видавши невеличку частку інформації далі жити, хоч і під більш активним наглядом. Та й до того ж, їх залишилось тільки двоє. Скартраль не дозволить думати чудом живому Ейнсворду про те, що він буде прощати його навіть маленькі помилки.

..                                                                                                    

..                                                                                                      

..                                                                                                        

..                                                                                                      

..                                                                                                  

— Я знаю, серед нас є зрадник... - Прохрипів хранитель магії, коли ми усі вчотирьох зустрілись.

    Він обвів нас поглядом. Від цього жесту мені хотілося зіщулитися, але я продовжував триматися, показуючи те, що слова Алорза мене взагалі ніяк не зачепили. Все ж, зрадником був не я. Тим паче я до сих пір не знав, чому цей чоловік звинувачував нас в тому, чого ми можливо не робили. Принаймні, деякі з нас.

— Ну і що ти пропонуєш робити? - Запитав різко я, коли тиша затягнулась. - Триматися один від одного на відстані, роблячи вигляд, що так в треба і при цьому гадаючи, що таким чином зрадник коли-небудь себе все ж таки видає?

— О, любий Дорране... - Від цього звертання мене легенько пересмикнуло, але я не подав вигляду, що щось не так. - Ось саме на тебе у мене і падають усі підозри.

— На мене? Якого дідька? - Я підняв брови у питанні. - Нащо мені зраджувати вас?

— Ти більше за інших проводив час з тими зрадниками. - Алорз нахилив до мене трохи голову на довгій шиї, і продовжив шипіти: - Тому у мене є всі підстави тебе звинувачувати в тому, що до цього ти розповів Скартралю про те, де знаходиться наша «база».

— Але ж те, що я був більше часу поряд з ними ще нічого не означає. Я ж намагався заради вас дізнатися більше якоїсь інформації, а не стати на їх сторону!

    Коли хранитель життя і смерті вже хотів замахнутися на мене, що було дуже дивно, бо я пам'ятав, що усі до цього вели себе доволі спокійно, і, скажу чесно, взагалі такого не очікував, Тимчасовий став поряд, загородивши мене собою. Загарчав, попереджаючи, що не варто розпалювати бійку та вирішувати, що не так і хто може виявитися тим самим зрадником. Якщо, звісно, він взагалі є, а Алорз просто не поїхав дахом.

— Навіть якщо й так, у нас ще дуже мало доказів! - Мовив хранитель часу, вже більш спокійно махнувши хвостом. - Тому сядь на місце, і дай висловити свої думки іншим.

    Алорз хотів було сказати ще щось, але потім все ж сів на своє місце, заткнувши при цьому свою пельку. Замість нього почав казати вже Смертник:

— Навіть якщо нас хтось і зрадив, у нас зараз поки що мало доказів - якщо вони взагалі є, - щоб звинувачувати один одного, лиш би когось усунути від відповідальності хранителя, і забути про цю ситуацію на якийсь час.