Глава двадцять перша. Зазіхнути на життя.

      Хлопець дійсно не збрехав нам, коли сказав, що усі ті, хто залишився Скартралю вірним, будуть сидіти на зібранні у головній, як я зрозумів, кімнаті. Йдучи тихо з Розразою по коридору, я думав над тим, як краще було б стримати хвороби, якщо станеться щось погане.

     В минулий раз мені вдалось швидко «зачинити» грати, коли хвороба знову почала вилізати, мабуть гадаючи, що раз я прийшов з миром і навіть попросив їх поки що зробити невеличке перемир'я, то можна вилізти й спробувати знову захопити моє тіло, бо я вже потихеньку почав думати, що між нами дійсно вже мир. Можливо, і цього разу мені вдасться швидко змусити хворобу відступити до того моменту, як станеться щось погане. Але чи вистачить мені того часу, який у мене буде?

     Але насправді, я не певен прямо на сто відсотків, що мені знову вдасться викинути щось подібне, і усе буде добре. Звісно, тренування, яке мені надав Озір, дало свої плоди, і я вже потихеньку починаю давати відсіч і хворобам, і демону всередині. Але це ж не значить, що усе настільки ідеально, так? Це значить лиш те, що мені ще тренуватися й тренуватися аж до того моменту, доки я не буду певен у тому, що я повністю готовий контролювати буквально все у своєму тілі.

— Спочатку роздивимось кімнату Скартраля, а потім вже до кімнати Тенеба підемо. - Мовив я пошепки до дівчини, яка, тримаючи в лапах свій вірний меч, йшла поряд зі мною. - Якщо, звісно, нам вдасться взагалі туди потрапити.

     Розраза кивнула головою і знову озирнулась. Я тим часом подивився вперед, думаючи над тим, що нас чекає попереду. Або ж хто нас може чекати попереду, доки ніхто не бачить...

     Але ніхто нас не чекав. Лиш тиша, та напівморок. І я був радий, що на нас ніхто не намагався напасти ось так одразу, коли ми тільки-тільки потрапили сюди.

    Кімната Скартраля зустріла нас спокоєм. Тут не було абсолютно нічого, про що можна було сказати «воно сюди не вписується». Здавалось, цей чоловік зробив так спеціально, лиш би ніхто не зрозумів, що ж тут не так і на що можна подивитись, бо передбачив те, що до його кімнати коли-небудь хтось всеодно повинен зайти, і це лише питання часу.

     Мене трохи здивувало те, що нам вдалось ось так зайти без особливих питань до кімнати головного. Я, зламуючи дуже легку печать - демонічна іпостась швидко її відчула, - спочатку гадав, що буде якась підстава. Що Скартраль відчує, що щось не так, і швидко піде сюди, щоб перевірити, що його відбувається. Але коли ми сховались і чекали десь з три хвилини, нікого не було, і ніяка підстава не з'явилась. Хоч це й показувало те, що боятися поки що нічого, я всеодно відчував, що щось наче не те, і треба продовжувати озиратися.

     Воно й не дивно. Ми на ворожій території, тут треба боятися кожного звуку - особливо тих, які здаються нам якимись не такими в якійсь то ситуації.

— Слухай, а що ми взагалі повинні знайти? - Запитала у мене пошепки Розраза, коли ми почали обшукувати кімнату.

— Хоч щось, що могло б дати нам якусь підказку. - Відповідаю, і далі ми вже мовчали.

     Зараз поряд зі Скартралем знаходився ще один монстр - Ейнсворд. Пертися на них ось так просто не варіант, особливо якщо ми всі пам'ятаємо про те, що вони змогли вже декілька разів зайти до мого світу, що тільки показувало їх силу. Значить, у кімнаті їх ватажка повинно бути щось, що могло би допомогти нам протистояти тим двом, що залишились. Якщо, звісно, Массорог не вирішить до них знову приєднатися, згадуючи те, як добре йому було поряд зі своїм босом...

— Щось знайшла? - Запитав я десь через пів години, коли ми вже збирались виходити.

— Майже нічого. Тільки дати майбутніх зібрань і те, звідки і у кого вони планують діставати нових жертв для своїх експериментів.

— Значить, будемо присікати їх. - Кажу і швидко виходжу геть.

    Залишилась кімната Тенеба, і можна йти додому. Сподіваюсь, хоча б у ній ми знайдемо щось дійсно гідне. Особливо згадуючи те, що Тенеб був алхіміком - чи кимось схожим на нього, - гадаю, ми зможемо знайти щось корисне.

     Я розгорнув першу книгу, яка потрапила мені до лап, коли ми нарешті опинились у кімнаті Тенеба. У ній було багато різних рослин - про те, де їх можна знайти, як виростити, яку користь вони несуть і що з них може утворитися, якщо змішати правильно, або утворити «правильну» суміш. Мортідж би таке сподобалось, гадаю, що я можу це забрати. Тенебу це всеодно вже на жаль не знадобиться. Тому гадаю, ніхто не спалить зникнення. Та й до того ж, це всього лише книга.

    Розраза тим часом дивилась інші книги, але поки що нічого підходящого не знаходила. 

— Це може нам чимось допомогти? - Нарешті тихо запитала дівчина через декілька хвилин, і, підійшовши до мене, простягнула якісь записи.

    Я швидко роздивився їх. А потім, коли побачив скелет, намальований на одній зі сторінок, зрозумів, що нам дійсно потрапило щось корисне, тому взявши книгу до лап, я почав читати. А Розраза продовжила обшукувати кімнату.

    Поряд з намальованим скелетом були записані потрібні дані - куди вдаряли і що робити, щоб гібрид був більш-менш спокійним. Наче, були якісь спеціальні нерви, які були намальовані поряд зі скелетом, і невеличка стрілка показувала на те місце, же зазвичай знаходяться подібні, і які робили з гібрида повноцінний овоч на декілька хвилин. Може, навіть на дві-три години, якщо сильно вдарити.

    На іншій сторінці було намальовано те, що викликає галюцинації. Мабуть, щоб гібриди почали боятися раніше, для якихось ритуалів.

    І, якраз один з подібних ритуалів, був написан через дві сторінки. Треба було принести жертву заради якогось голема. Скажу чесно, я до кінця так і не розібрався, як варто це все робити, бо в деяких місцях почерк ставав дуже нерозбірливим, через що розібратися до кінця, що ж там написано важко, якщо взагалі можливо.

— Слухай, тут ще чись череп... - Мовила дівчина різко, но пошепки, і вже через секунду відсахнулась геть.

    Я подивився на Розразу, трохи здивувавшись такій ситуації. Так, вона була дівчиною, і мала подвійні мотиви боятися таких речей, але Розраза провела якийсь час під опікою Зена, через що стала сильніше як фізично, так і морально. І, я був впевеньу тому, що вона не буде боятися звичайного черепа, який нічого не зробить їй.