Глава дев'ятнадцята. Об'єднання.

     Я лежав у себе в кублі у своєму світі, дивлячись на Мортідж, яка мирно спала поряд, інколи тихо посапуючи. Недавно я вирішив запропонувати їй наодинці провести зі мною трохи часу - спочатку для обіду, потім ми довго розмовляли то про одне, то про інше, під вечір дивились на зорі, а я тим часом не помітив того, як дівчина заснула, поклавши мені голову на плече. Мені не хотілося, щоб Мортідж тепер спала поряд з Заргором чи кимось ще. Чомусь хотілось, щоб тільки я бачив те, як засинає і потім мирно спить ця дівчина.

     Я думав над тим, що взагалі між нами з Мортідж сталося за ці останні декілька днів. Скажу чесно, до цього я й не підозрював про те, що дівчина могла до мене щось відчувати. Звісно, я помічав до цього, що щось відбувається, але не був певен у тому, що був правий. Згадував той учорашній поцілунок - такий м'який, повільний. Мабуть вперше я кайфував від чогось такого, навіть до кінця не зрозумівши, що мені сподобалось.

     Може, варто їй якось показати те, що може кохання справжнє, і я не поцілував її тоді чисто заради того, щоб заспокоїти? Добре, але що тоді? Квіти? Та ні, якось банально та не цікаво. Може, якісь солодощі? Теж банально.

     Вставши, я, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити Мортідж, вийшов на вулицю і повністю наповнив легені свіжим повітрям. Воно точно мені зараз не завадить. Тим паче коли свіже повітря часто дає мені можливість вільно думати.

    Глибоко зітхнувши, я розправив крила і для початку розім'явся. Потім озирнувся по сторонах, помічаючи те, що у моєму світі вперше йшов сніг. Це було доволі цікаве явище через те, що листя ще не опадало і вітер був не холодним у останній час.

— Тебе щось турбує? - Тихо запитав батько, який чомусь теж не спав.

— Ні, все добре. - Відповідаю, дивлячись на його обличчя. - Просто усе вийшло так швидко, що інколи я просто не встигаю за цим всім слідкувати. - Кажу сам не знаю що.

— Якщо щось станеться - звертайся. Я спробую допомогти. - Батько почав повільно відходити від мене.

    Якийсь час я просто слідкував за батьком, а потім розправив крила і полетів геть.

    Небо з вітром зустріли мене доволі приємними обіймами. Десь всередині знову з'явилось те приємне відчуття від польоту, яке я відчував вже багато разів, коли не маючи особливих проблем літав, насолоджуючись ситуацією. Але зараз на жаль голова моя була забита купою думок.

    Я думав про те, до дуже погарячкував тоді, коли тоді поцілував Мортідж. Мені не варто було робити подібного. Я знову піддався імпульсам, ні про що не подумавши і нічого не усвідомивши заздалегідь. Може, й ті відчуття були лиш примарними, і потім їх просто вже не буде?

    Я не зможу дозволити дівчині страждати через свою тупість. Тому коли вже приземлявся на землю поряд з табором, точно вирішив, що буду знову тримати її на відстані витягнутої руки, щоб якщо що вона не постраждала. Бо боюсь, раз ті четверо вже знають, що я хранитель, вони можуть спробувати ще декілька разів зачепити моїх близьких людей, щоб спробувати надавити на мене. Тим паче Мортідж та Заргора. А я не міг цього допустити.

    Та й до того ж, відчуття дівчини могли теж бути лиш примарами. Звичайною закоханістю, яка відбувалась у кожного з нас, хоч ми цього майже не розуміємо інколи, гадаючи, що це справжнє кохання. Та й до того ж, Мортідж була молодша за мене як мінімум на рік-два, через що ці відчуття могли з'являтися набагато частіше, ніж у більш дорослих гібридів з-за її емоційного стану.

..                                                                                                    

..                                                                                                        

..                                                                                                       

..                                                                                                        

..                                                                                                    

— Спокійно! - Мовив хлопець у масці, й зробив пару кроків назад.

    Зовсім недавно - якраз сьогодні зранку, - я помітив того хлопця у залізній масці, який явно хотів знайти когось з наших. Але на диво, він не намагався на мене нападати, що було дуже дивним, тому я інколи намагався непомітно озиратися про всяк випадок, бо постійно здавалось, що на мене ось-ось повинні напасти десь з кущів, бо цей хлопець явно прийшов не сам.

     І зараз я, продовжуючи інколи озиратися, гарчав на цього хлопця, лиш би показати, що зараз я дійсно готовий захищатися. Бачачи мої зуби, він відступив ще на крок, але не втік. Замість цього він продовжив говорити:

— Я тут, щоб, як би це дивно не звучало, допомогти вам.

    На секунду я перестав гарчати, бо трохи здивувався його словам.

— Тобто, спочатку ти прислуговав цим гівнюкам і явно хотів використати нас заради своїх цілей, а тепер ти хочеш перейти на нашу сторону? - Запитав я. - Це дивно, тобі так не здається?

— Ми збираємо людей та гібридів для спеціальних големів, які будуть служити нашій армії, бо бос незадоволений тим, що війна закінчилась так, як закінчилась. - Різко випалив хлопець, і я здивувався ще сильніше.

    Якого чорта він робить? Цей хлопець дійсно вирішив зрадити цього їхнього Скартраля і перейти на нашу сторону? Я видихаю. Усе складається настільки добре, що не може здаватися правдою. Тому я роблю крок до хлопця.

     Він мені точно бреше, я відчуваю це. Хоче сказати про те, що начебто хоче перейти на нашу сторону, а сам потім видасть усю інформацію про нас своєму босові. Та й до того ж, не факт, що ми зараз одні. Я до сих пір думаю над тим, що десь у кущах сидить або той залізний, або взагалі сам Скартраль і тільки чекає тієї миті, коли напасти на мене.