Глава вісімнадцята. Міни.

     Рани Тимура затягувались набагато довше, ніж я до цього думав. Схоже, вони настільки глибокі, що мені ще пощастило, що я взагалі встиг його врятувати. І якого чорта треба було чіпати тих, хто тобі нічого не зробив? Він садист, чи що? Хоча, дивлячись на все, ця дивна компанія переслідує якісь цілі. Тільки ось які? І до чого тут ми?

     Коли я впевнившись, що з батьком усе було добре і принісши йому знову попоїсти - він все ж прийшов до тями через декілька годин після того, що сталося, - я знову полетів геть, щоб знайти людей з Лісного Народу. Все ж, вони не могли кудись дітися. Їх повинні були забрати кудись.

     Для початку я шукав усі знайомі мені місця, де їх могли утримувати. Потім шукав уже у своєму світі. Але нажаль, ніде й нікого нема. Тому гадаю, треба буде шукати у третій реальності, звідки ми до цього втекли з Мортідж і Заргором. Але як туди попасти я не знав. Значить, мені доведеться знайти одного з тих двох і разом з ним зайти до третьої реальності.

     Так, це все звучить доволі легко й швидко, бо варто тільки почекати, і ти вже там. Але по-перше, ніхто не знає, коли хтось з цих двох дивних людей з'явиться знову «на поверхні», а по-друге, хто його знає, куди хтось з них відкриє портал.

    Можливо, вони вже знають, що я щось замислив і припускають те, що я буду намагатись знайти їх, щоб потрапити разом з ними до третьої реальності. Тому вони точно захочуть мені влаштувати якусь підставу.

     Цікаво, скільки їх тут взагалі? Більше трьох, чи якраз тільки три? Якщо тільки три, то ми принаймні знаємо, з чим маємо справу. А якщо більше... Треба якомога швидше знайти тих, хто залишився і знищити їх. Такі люди не повинні існувати.

     Потім швидко поївши, я полетів оглядати усе вже у світі гібридів. Але я до сих пір не міг знайти своїх, хоч прошерстив буквально все, що тільки міг. Значить, вони дійсно знаходились у тій клятій третій реальності.

— О, бачу, ти вирішив повернутися. - Мовив мені залізний, коли я знайшов його вже ввечері відкриваючим портал. Він озирнувся на мене. - Гадаєш, ти ще щось можеш змінити?

     Він вигнувся по-іншому. Тепер опустивши руки до низу так, що його пальці інколи могли торкатися землі, він глузливо дивився на мене навіть не дивлячись на те, що звичайним поглядом це не можна було назвати. Очі залізного дивились у різні боки. Інколи він міг вертіти ними, наче намагаючись подивитись на щось або когось, але це йому не вдавалось через те, що він не міг нормально ними володіти, наче це не його власне тіло.

    Це було дуже дивно - включаючи його такі ж самі дивні рухи. Може, йому дійсно боляче і він на щось хворий або ж до цього вже з кимось бився, але з якоїсь причини його рани не загоїлися? Хто його знає. Але це дає мені більше шансів на те, що я зможу проти нього щось вдіяти, раз він зараз такий слабкий. Особливо згадуючи слова його «напарника» з кам'яним обличчям, який явно тягнув йому якісь ліки до цього.

     Я швидко роздивився його. Зараз залізний здавався доволі спокійним та розслабленим навіть не дивлячись на таке положення свого тіла.

— Так, я все ще можу щось змінити. - Нарешті відповів я, доволі швидко підходячи до нього.

    Залізний майже не нападав на мене, а у його погляді з'явилося ще більше глузування з мене.

    Насправді я не був певен у тому, що я взагалі щось ще можу зробити. Так, надії ще були. Але дійсно, що я можу зараз зробити для власної сім'ї?

     Мабуть, тільки зараз я зрозумів, як звик до того, що поряд зі мною хтось є. Наприклад, Мортідж чи Заргор. На них завжди можна покластися, і вони якщо що мені допоможуть. А зараз... Я сам. Без нікого. Гадаю, якщо я один, я безпорадний навіть не дивлячись на свої сили, хоч до цього постійно гадав, що буду один, і ніхто мені допомагати не буде.

— Ідіот. - Прошипів він, пропускаючи мене до порталу.

    На диво, залізний не намагався на мене напасти, хоч глузування у його погляді все ще було видно. Він просто пропустив мене, і зайшовши позаду, зачинив портал.

     Вже через декілька хвилин мене вів по довгому коридору якийсь хлопець у червоній залізній масці, а я оглядався по сторонах. Цікаво, чи це один з цієї групи? Якщо так, то які здібності він має, і на що взагалі здатен? Але чомусь на відміну від своїх «побратимів» хлопець зараз здавався доволі спокійним. Також людиною, яка без вагомої причини на тебе не нападе. Та й без цього спробує обійти битви.

    Озирнувся ще раз. Насправді, зараз я не мав якогось особливого плану, тому сподівався, що якщо мене приведуть до потрібного місця, я зможу щось придумати.

     Хлопець легенько штовхнув мене до кімнати. Я ввалився до неї, і за мною майже одразу зачинили двері. Принюхався до повітря, і впізнав знайомі запахи. Так, це не були мої друзі чи взагалі мама, це був хтось інший. Але це точно було люди з Лісного Народу - їх запахи я не сплутаю ні з чиїми іншими.

— Я скоро повернусь. - Промурмотів хлопець, наче щось мені обіцяв, і пішов далі по коридору.

    Я тим часом озирнувся знову на кімнату. Якби зараз я був звичайною - майже, - людиною, я б доволі довго звикав до цієї темряви перед тим, як відчути тут людей. Але завдяки тому, що я був гібридом, я швидко зрозумів те, що я тут дійсно не один і надії на те, що усі - або хоча б більшість Лісного Народу, - ще живі.

— Як довго ви тут сидите? - Запитав тихо я, пройшовши до одного з кутів кімнати і сівши там.

    Мені зараз хотілося дізнатись, чи вкрали людей до того, як я це помітив, а чи зробили якраз у мене перед носом.

— Та хто його знає. - Відповів так само майже пошепки якийсь чоловік. - Може, десь з тиждень. Може менше, може більше - хто його знає...

     Я швидко спробував звикнути до темряви, але все ж це відбулося не так швидко, як я хотів би. Тому довелося чекати аж до того моменту, доки я нарешті не зміг побачити силуети людей поряд зі мною.

    Їх було четверо. Одна дівчина, як я зрозумів, і три чоловіки. Принаймні, я так спочатку вважав. Вони сиділи усі поряд, намагаючись зігріти один одного, при цьому намагаючись дати зрозуміти собі, що ще не все втрачено.