Глава п'ятнадцята. Зустріч.

     Я лежав на кам'янці підлозі, слухаючи те, як за залізними дверима інколи хтось ходив туди-сюди, наче глузуючи раді мною. На цей раз мені натягнули ланцюги ще й на морду, щоб я, якщо що, не видихнув ще більше хвороби. Як саме мене «заспокоювали» - я не знаю. Але їм це якимось чином зробити все ж вдалося.

     Зиркнувши ще раз на двері, я зітхнув. Цікаво, як там мої друзі? Чи вдалося їм втекти, а чи їх теж спіймали, і посадили в різні камери, лиш би вони не спланували ще одну втечу? Сподіваюсь, що у них усе добре, бо не дуже хотілось би думати про те, що з ними сталося щось дуже погане через мене.

     Коли хтось знову пройшов за дверима, я підняв голову і видихнув під лапи трохи полум'я, щоб зігріти підлогу і не лежати постійно на холоді. Звісно, підлога вже трохи нагрілась, але цього було недостатньо.

    Я заплющив очі й спробував трохи поспати. Всеодно до мене ніхто зараз не приходить. То чому б і не поспати трохи? Робити ж більше нічого.

    Демон знову з'являється переді мною майже одразу після того, як я заплющив очі, наче він чекав мене з самого ранку. Я дивився на нього, але зараз поки що не бачив злості та ненависті у його очах. Він що, теж розчарований? Чорт...

    Я повільно зітхаю і саджусь напроти.

— Так, так, я розумію. - Кажу, розтягуючи слова. - Я помилився. І мені за це точно прилетить...

    Я знову зітхаю, уявляючи те, як мене буде відчитувати потім Тимчасовий, а інші хранителі будуть дивитись на мене з призирством. Окрім того, що я ризикував життями декількох гібридів одразу, так я ще й показав не тим людям те, на що взагалі був здібний. І це може привести до фатальної ситуації.

— Дорране! - Почув я тихий і доволі знайомий голос.

    Швидко відкривши очі, я подивився на того, хто звертався до мене. Мортідж. Що вона тут робить, і як сюди потрапила? Хіба вони не повинні були втекти звідси?

    Я швидко встаю і підходжу до неї. Дівчина відкриває двері майже повністю, але я всеодно зміг пройти. Коли ми йшли по коридору, я тихо запитав:

— Що ти тут робиш?

— Хіба не зрозуміло? Рятую тебе!

— Але ж... - Почав було я, але Мортідж не дала мені закінчити.

— Ти - наш друг. - Почала дівчина, коли ми вже ось-ось повинні були вийти. - І мені плювати, що ти там можеш і ким ти є. Ну, в рамках розумного, звісно. Головне те, щоб ти зрозумів вчасно свої помилки і усі були в безпеці, а все інше уже не важливо.

— Як там моя мати? - Запитав ще тихше я, коли ми нарешті вийшли, і ця гнітюча тиша затягнулась.

     Довкола нас відбувалось щось дивне. Замість звичних кольорів тут були, здавалось, усі кольори, які тільки могли бути у природі. Але самими яскравими й насиченими були жовті, червоні й сині. Цими кольорами насичено було абсолютно все - дерева, земля, каміння. Навіть небо було не звично синім чи голубим, а якимось незрозуміло жовто-червоним.

    Усі ці яскраві кольори неприємно різали очі, від чого я трохи примружився, сподіваючись, що якщо нам тут доведеться ще якийсь час знаходитись, я все ж до них звикну. Бо я - або ж ми усі разом, я ще не знаю нічого на рахунок друзів, - ще не знаю, як звідси вибратися.

— З нею все добре, не хвилюйся. З нею не встигли нічого зробити. Або ж почали робити, але ми їм завадили. Вона недавно тільки прийшла до тями і дуже хвилювалась за тебе. До речі, доволі приємна жінка.

      Я видихнув. Вона була в безпеці. Вони усі були зараз у безпеці, хоч і на декілька годин. А можливо й хвилин, бо ніхто не знає, коли саме газ знайдуть.

— Слухай, а як ти взагалі потрапила до самої будівлі - чи що то було? - Задав я ще одне питання.

— Це було дуже легко. Там нікого не було окрім того, з кам'яним обличчям. Але й той сидів у себе в кімнаті, щось своє роблячи, тому на мене особливо уваги не звернув. Мені пощастило.

    Так, дівчині дуже пощастило, що нікого в будівлі окрім неї та того, який до цього мені шприцом погрожував не було. Але нам усім не пощастило в тому, що зараз ми не знаємо, як звідси вибратися, і ще не знаємо того, коли нас знайдуть. 

     Хотів було я ще щось запитати, як почув десь тихий писк. Озирнувшись в ту сторону, я спробував побачити того, хто видавав ці звуки. Але нікого там не було.

— Перевіримо? - Запитую, не впевнений у тому, що нам варто зараз це робити.

     Бо зараз могло статися будь що, і треба бути дуже обережним, навіть якщо ми не захочемо перевіряти, чи це якась підстава, а чи це якась жива істота. Але коли Мортідж теж невпевнено кивнула, я повільно пішов до кущів. Серце почало битися швидше, коли я ставав все ближче й ближче до потрібного місця, а в голові крутилися думки про те, що ж це могло бути.

     Зробивши останній крок, я декілька секунд стояв перед кущами. Знову почувся тихий писк. Ну, принаймні, якби хтось хотів, щоб ми підійшли якомога ближче, він вже напав би.

    Я беру якісь палицю з землі й повільно прибираю гілки. І здивувався, коли побачив маленького гібрида, який лежав на землі, звернувшись так, щоб хоч якось зігрітися. Навіть не дивлячись на його ще дуже маленький вік і розміри, він вже розумів те, що йому варто зараз зігрітися, щоб поборотися за своє життя.

— О, подивись на нього. - Прошепотіла Мортідж, яку я не помітив поряд з собою одразу. - Він такий милий, малий і беззахисний... Може, заберемо його до себе?

— А якщо це якась підстава? - Запитав я так само пошепки.

    Я вдивлявся у це маля, і розумів, що воно нам не зашкодить, бо я вже знав його. Це був той самий гібрид, який я так довго чекав. Можливо, якби не маленькі крильця, які схожі на крила кажана і задні ніжки, які точно будуть доволі масивними після того, як цей малий виросте, я б навіть не намагався його впізнати, а просто залишив його тут.

— Та ну подивись на нього! - Мортідж підвищила голос від легкої злості, але коли маленький гібрид знову пискнув, знову почала казати пошепки. - Ну яка небезпека від цього маленького хлопчика?!

    Я й сам розумів, що від нього ми точно не будемо очікувати якоїсь підстави. Бо ми візьмемо його до себе і він зрозуміє, що ми друзі, тому точно не захоче на нас нападати. Принаймні, я на це дуже сподіваюсь, бо я б зробив на його місці саме так.