Глава чотирнадцята. Небезпека.

      Я повільно відкрив очі, але майже одразу мені довелось їх закрити. Голова сильно боліла, наче мене до цього чимось з силою ударили, або я дуже багато випив до цього. Через це мені довелося декілька секунд - а може навіть і хвилин, - сидіти й чекати, доки головний біль нарешті зникне. І він зник, але ще не повністю. Але принаймні, я тепер міг потихеньку знову контролювати власне тіло і без проблем роздивитися усе, що відбувалось довкола.

      Ми були у якомусь дивному приміщенні. Тут не було майже нічого окрім нас. Швидко зрозумівши це, я перестав оглядати кімнату і одразу подивився спочатку на друзів, потім на мати. Мортідж і Заргор були прикуті декількома масивними ланцюгами до землі так сильно, що навряд чи могли вибратися звідти без чиєїсь допомоги.

     Мати ж теж лежала на підлозі у вигляді гібрида, яким була до того, як потрапити до мого світу. Вона мирно спала. При цьому на ній було трохи менше ланцюгів. Цікаво, чого це вони? На нас стільки ланцюгів наділи, а на мати... Хоча, якщо вони вже в курсі усіх справ з Терном, то зараз мати може для них здаватися не такою вже й небезпечною. Все ж, жінка провела не так вже й багато у світі гібридів. До того ж Мірарда ще не до кінця опанувала тіло свого гібрида, щоб створювати для цих двох дивних монстрів і їх боса якісь особливі проблеми.

     Я роздивився себе. На мені було теж доволі багато ланцюгів. Але на декілька секунд мені навіть здалося, що цих ланцюгів більше, аніж на інших. Ну звісно. Я ж хранитель. Набагато сильніший за інших. При тому придивившись до ланцюгів, я зрозумів, що вони були зроблені з того матеріалу, що й наші броня зі зброєю. Чорт, як невдачно ми сюди потрапили...

     Усі ще спали. Я інколи чув, як хтось з них тихо сопів уві сні.

     Коли я спробував поворухнутися - без результату - що й варто було доказати, - до кімнати хтось зайшов. Я зупинився на декілька секунд, дивлячись на того, хто вирішив навідатися до нас. Це був той чоловік з кам'яним обличчям. Зараз його очі здавались трохи сумними й навіть трохи переляканими. Нас боїться, чи щось інше його налякало?

— О, бачу, ти вже не спиш. - Тихо мовив він, підходячи ближче до мене, і на невеличкій відстані оглядаючи моє тіло.

— Навіщо ми тут взагалі? - Запитав я так само тихо, слідкуючи за тим, як цей чоловік дістає з карману щось невеличке.

     Коли я побачив у його руці невеличкий шприц, я сіпнувся. Ну ні. Хай тільки спробує до мене підійти! Не те, щоб я боявся чогось подібного, але зараз не варто було підпускати його з цією штукою до себе. Хто його знає, що він там у мене вводити буде. Або у когось іншого...

— Спокійно, це лиш невеличке заспокійливе, щоб ви нарешті позатикали свої пики, якщо прокинетесь. - Мовив чоловік з кам'яним обличчям. - Ось як ти, наприклад.

     Да щось не зміг я заспокоїтися. І вірити йому так просто не збираюсь. Ніхто не знає, чи збрехав він мені зараз, а чи у цьому шприці дійсно лиш звичайне заспокійливе.

     Коли він ось-ось вже збирався піднести шприц до мене, я вдарив його руку хвостом - мабуть єдиною частиною мого тіла, яку вони або забули прикути до стіни, або були настільки впевнені, що я нічого не зроблю, через що не зробили цього. Шприц випав у чоловіка з рук, а той відсахнувся. Я бачив, як по його руці потихеньку почала стікати кров. Значить, вдарив під правильним кутом.

— Навіщо це все? - Запитав я, слідкуючи за тим, як чоловік бере іншою рукою шприц, але до мене вже не підходить. - Навіщо нас тут тримають?

— Я не збираюсь тобі усе розповідати. - Навіть не дивлячись на рану, чоловік продовжував говорити спокійно, наче йому самому бо цього вкололи заспокійливе. - Якщо треба, то значить треба. Все, більше не став мені дурнуватих питань!

     Можливо на якийсь час він просто здався, бо чоловік просто пішов на вихід, не спробувавши ще раз вколоти мене цим нібито «заспокійливим». В це вже добре, що він не захотів ще й інших обійти.

— Що взагалі відбулось? - Запитала Мортідж, коли чоловік нарешті вийшов і тихо зачинив за собою двері. 

— Так ти все чула? - Я повертаю погляд на дівчину.

— Коли я прокинулась, я чула його голос, ось і не вирішила показувати себе. Але я так і не змогла зрозуміти, що взагалі відбувається, бо прийшла до тями вже десь на середині вашої розмови.

— Я й сам до кінця не зрозумів, що їм від нас треба і нащо йому вколоти у нас нібито «заспокійливе», якщо казати чесно. Він просто прийшов зі своїм шприцом і сказав, що це для того, щоб ми були спокійні після «сну».

— Як гадаєш, чи довго нас будуть тут тримати? - Мортідж трохи стишила голос.

— Да хто його знає... Але гадаю, що так просто вони нас тепер не відпустять.

    Коли нам принесли трохи попоїсти - на той момент не спали уже майже всі окрім моєї матері, - я понюхав те, що назвали м'ясом і відвернувся. Не те, щоб я був примхливим до їжі, бо в такі моменти і рак у річці риба, але ми не знали, що вони туди могли підмішати. Тому зараз варто не довіряти цим дивним людям і не брати усе з їх рук. Тим паче коли це все може показати їм, що ми вже звикли до свого нового положення и навіть готові в якомусь сенсі співпрацювати з ними. Через це нам не варто показувати таку слабину.

— Вони наче казали про якісь там реальності. - Сказав я, коли пройшло як мінімум п'ять хвилин і ніхто до сих пір до нас не приходив. - Гадаю, що навіть якщо ми втечемо з їхнього лігва, вони нас швидко спіймають через те, що ми взагалі не знаємо місцевість. І це дуже погано. Тому питаю - чи є зараз у когось план?

     Я сам нажаль не мав такого плану. Тому усі надії зараз я покладав на друзів. Доки усі сиділи й думали, я підійшов до матері та оглянув жінку. Мірарда потихеньку починала приходити в себе, тому я міг з полегшенням видихнути. Значить, поки що з нею все добре.

— Ти як? - Запитав я тихо, нахилившись до жінки, коли вона спробувала встати, але їй завадили ланцюги.

     Так, мати до сих пір була прикута, хоча нас все ж відпустили, дозволивши походити по кімнаті. Це той чоловік виправдав тим, що раз жінка ще спить, їй ні до чого мати ту крихту свободи, яку дозволили якийсь час мати нам.