Глава п'ята. Рішення.

     Головна будівля, де, як я зрозумів пізніше, проводились суди і вирішувались якісь важливі питання, знаходилась у тій частині, де була осінь. Холод швидко замінив приємне тепло, прийшовши доволі неочікувано, через що я легенько зіщулився. Не те, щоб я не любив холоди, просто ось така різка зміна температури була не дуже приємною. До неї ще варто було звикнути.

     Тут, над осінню вічно були сірі хмари. Дощ, може й не йшов так постійно, але самі хмари тут були вічно, і, схоже, розходилися доволі рідко. І зараз вони явно давати місце сонцю не збиралися.

     Зайшовши до будівлі, «головний» якийсь час розмовляв з якоюсь жіночкою поважних років, яка ледь-ледь могла стояти за столом ресепшена через те, що у неї була відсутня половина однієї з задніх кінцівок. Зморшки на її обличчі інколи легенько смикались, коли вона чула ті чи інші слова від «головного» - і, схоже, деякі з його фраз жіночці не дуже подобались.

     Зітхнувши з фразою «тільки цих нам тут ще не вистачало», вона мовила:

— Хранителі зараз зайняті, вам доведеться зараз трохи почекати.

    «Головний» підійшов до нас.

— Нам доведеться почекати. - Мовив він, і відпустивши тих двох хлопців, пішов кудись. - Йдіть за мною.

     Доки ми повільно йшли по коридору - у «головного» теж були проблеми з лапами, але вже з передніми, через що йому важко було ходити, - я ненав'язливо вирішив поцікавитися:

— А що тут взагалі сталося? - І вирішив швидко доповнити, щоб це виглядало не дуже підозріло: - А то ми чули, що тут наче щось погане сталося, але хотіли при цьому впевнитися... Бо самі розумієте, які зараз часи. Не варто вірити буквально усім підряд.

— А вам прям так і розкажи усе. - Мовив гібрид, навіть не подивившись на мене і продовжив іти далі.

     Що ж, сподіваюсь, що ми колись дізнаємося те, що взагалі сталося.

    Доки ми йшли, я інколи дивився на інших гібридів, які сиділи тут. Якщо б усі ці рани, усі ці дивні шрами й відсутність кінцівок чи органів чуття у деяких, можна було б сказати, що вони звичайні гібриди з Гріса. 

     Схоже, моя теорія на рахунок того, що Наут дійсно почав атакувати, як і казав Тимчасовий. Бо коли ми заходили все глибше й глибше до будівлі, у інших гібридів становище ставало все гірше й гірше. Але як їх можна зупинити? І чи варто пробувати це робити? А чи зможемо ми, якщо все ж наважимось?

    Я продовжував з цікавістю розглядати усе довкола, сподіваючись, що хоч щось дасть нам підказку про те, що тут відбулося до нашого прибуття. Але такого нічого нажаль я не бачив, через що навіть трохи розчарувався.

     На стіні висіли якісь постери. Спочатку, схоже, було написано щось для дорослих по типу «правила безпеки» чи щось таке. Але при цьому написи були на невідомій мові, тому мені доводилось тільки здогадуватися про те, що там було написано. Потім йшли більш «дитячі» постери, де цими різнокольоровими фразочками могли бути написані якісь підбадьорюючі слова чи щось таке. При цьому ще й малюнки були.

     Придивився уважніше до одного такого малюнку. На ньому була зображена помаранчева хмара, яка йшла від землі й була схожа чимось на гриб. Не знаю, що це таке, але воно виглядає доволі небезпечно.

     Ми сіли на лавці й стали чекати своєї черги. Я перестав усе розглядати, замість цього почав втупляти у вікно, яке розмістилося у самому кінці коридору. Там, на вулиці, вітер зараз з силою теребив гілки дерев. Чомусь згадав те, як колись, коли я намагався прибути до Оушена, пересуваючись через мертві землі, сильний вітер декілька разів виривав з силою дерева, наче це було саме найлегше, що він тільки міг зробити, і ніс стовбури геть. Цікаво, чи тут вітер теж може розвиватися до настільки великої швидкості й виривати інколи дерева? Хто зна, можливо.

     На гілку сіла лиш на декілька секунд якась птиця, і вже через декілька секунд полетіла геть. Спочатку навіть здалось, що вона впаде з гілки, бо тоненькі лапки не витримують такого натиску вітру. Але ні, птиця полетіла геть, несамовито махаючи крилами й намагаючись пролетіти ще бодай декілька метрів перед тим, як вже точно сісти на землю для перепочинку.

    Я навіть і не уявляю, як гібриди тут намагаються собі щось виростити з такими-то вітрами. Хоча, може, у них тут хоч інколи буває спокійно, та ще й сонце визирає, через що їм все ж вдається щось почати вирощувати.

   Н-да, не хотілось би мені ось так жити постійно. Звісно, мені більше подобається саме холод, а не спека. Але тут навіть для мене холоду вже якось забагато...

    Нарешті нас вже покликали. Вставши, ми зайшли до великої кімнати. Мої очі майже одразу знайшли чотири великих гібриди, які сиділи за широким столом. Згадав, як колись ось так я стояв перед демонами у пеклі, які казали мені, ким же я нарешті стану. На секунду навіть здалось, що поряд зі мною нікого нема, я сяду на стілець, мені майже одразу пред'являть за те, чому ж я так довго барився і отримавши незрозумілу відповідь з моєї сторони, почнуть говорити.

    По шкірі під лускою знову пройшли мурахи, і я зиркнув на друзів. Цікаво, вони відчувають зараз те ж саме, що і я, чи ні? Мабуть, Заргор точно відчуває щось схоже. Ну, якщо звісно він теж ось так стояв перед верховними демонами й терпляче чекав, коли об'являть його професію.

     І так. Заргор теж згадав щось подібне, бо я бачив, як він легенько здригнувся, дивлячись по боках. Аж навіть якось дивно, що на нас ось так почала тиснути подібна ситуація. Але я принаймні радий тому, що не один ось так насторожився.

    А Мортідж стояла доволі спокійно. Вона дійсно не хвилюється, чи просто робить вигляд, що ось така спокійна?

— Я знайшов цих двох біля Теплого Моря. - Мовив «головний» після того, як поклонився місцевим хранителям. - Мені здається, що вони не ті, ким себе хочуть видавати. 

    І одразу він почав гнати на нас бочку. Хоча, я його не звинувачую. Рахуючи його дивний зовнішній вигляд і те, що цей гібрид явно пережив разом з іншими своїми побратимами як мінімум дві війни, я б теж не довіряв, якби був на його місці. Сподіваюсь, що хранителі будуть більш розумними, і на нас ось так гнати швидко не будуть без причин.