Глава четверта. Прибуття.

    Ми летіли доволі довго. Мабуть, більше трьох годин. Усі вже трохи втомились, але зупинятися поки не хотіли - вже усім трьом хотілось подивитись на новий острів.

     Підтвердженням тому, що є ще якийсь континент спочатку було декілька малих островів, які розміщалися то тут, то там. Звісно, особливо покладатися саме на цей факт не варто, але це придало нам більше мотивації рухатися далі. Все ж, якщо є щось подібне, значить і далі щось точно повинно бути. Принаймні, я дуже хотів на це сподіватися. Бо не хотілося думати, що ми рухалися ось так марно і доведеться повертатись додому ні з чим.

     Вирішили на якийсь час залишитись біля тих островів. Хотілося трохи відпочити після доволі довгої подорожі. Та й до того ж, запаси швидко закінчуються, добре було б оновити. Добре, що портали діють так, що ти можеш телепортуватися туди, де ти пам'ятаєш місцину. Не варто хвилюватися на рахунок того, що якщо ти підеш на полювання десь у іншому місці, ти більше не потрапиш туди, куди так довго намагався летіти.

     Швидко поївши, ми лягли спати. Точніше, спати лягли вони, а я вирішив роздивитись все довкола, щоб впевнитися, що нам тут безпечно. Бо острови невідомі, хто його знає, що або хто тут є. І тут дійсно були свої істоти.

     Наприклад, спершу я побачив як я зрозумів родичів Торргона, які були набагато меншими за нього. Звичайним людям вони були б трохи вище коліна, а для гібрида вони як звичайні їжаки для людей - можна помістити в руку навіть доросту істоту. Відзнакою від Торргона окрім розмірів було ще й те, що один був сірим, а ці фіолетовими. Та й здібностей окрім гострих шипів з отрутою у них в принципі не було. Бо поки я дивився на них, вони навіть не підбігали до мене, а двоє з них спробували атакувати отрутою, але швидко передумали робити це далі.

     Тепер зрозуміло, звідки Торргон взявся. Але було трохи незрозуміло, як саме він у свій час потрапив у світ людей. І, схоже, монстр явно був би на самій високій сходинці у ієрархії цих дивних істот з-за своїх розмірів та більш розширених атак.

    Вже зранку, коли усі ще спали, а я ніяк не міг заснути, через що продовжував роздивлятись усе довкола, я побачив ще одних істот.

    Їх було двоє. Вони чимось нагадували невеличких динозаврів, але ними явно не були. Пл їх тілах розповзлися жовтими зміями полоси, а гострі кігті показували те, що ці істоти на землі не такі вже й безпорадні не дивлячись на свої розміри.

     Сонце потихеньку почало підійматися вже вище. Я вирішив, що пора друзям прокидатися, через що легенько ткнув Заргора у бік.

— Пора прокидатися. - Тихо сказав я йому майже на вухо і демон щось незадоволено прогарчавши, відкрив ще затуманені сном очі.

— Чому так рано? - Трохи невдоволено запитала Мортідж за сніданком.

— Справ ще багато, та й дорога чекати не буде. - Кажу, швидко доїдаючи свою порцію. - Треба пополювати, бо ще невідомо, коли ми сушу знайдемо, а потім ще доволі довго летіти.

     За увесь цей час з хворобами я майже не контактував. Хіба що до Терна пару разів заглядав і питав, чи усе добре, але грибна чума вирішила мене ігнорувати. Вона лежала, дивлячись невидимими очима будь-куди, але не на мене - я б точно відчув на собі його погляд.

     Поки що у мене нема часу і змоги якось намагатись налагодити з ним контакт. Але гадаю, що мені варто буде потім спробувати знову налагодити з ним відносити. Все ж, тепер я хранитель. Так що якщо я хоча б не спробую налагодити з ним відносити, то тоді яким я буду хранителем? Гадаю, що таким собі.

..                                                                                     

..                                                                                   

..                                                                                         

..                                                                             

..                                                                                                 

     Ми пролетіли як мінімум ще декілька годин. Усі втомились, але були задоволені тим, коли нарешті побачили берег десь попереду. Те, що ми бачили, вже не було схоже на звичайний малий острів. Схоже, ми нарешті вже були на місці.

— Ну нарешті. - Заргор задоволено впав у теплий пісок, який встиг за день нагрітися. - А я вже гадав, що ми ніколи не опинимось тут.

     Я сів поряд і відчуваючи теплий пісок під лапами, роздивився усе довкола. 

    Тут пахло доволі приємно. А усе через те, що берег закривали ялинки й сосни, які інколи легенько похитувались від вітру й тихо тріщали, що тільки підтверджувало їх вік. Спочатку мені здалось, що нам знову доведеться летіти, але потім помітив невелику стежку. Що ж, це вже добре. Значить, нас не почнуть атакувати знизу, і, гадаю, що ми зможемо помітити злодіїв раніше, ніж вони спробують нападати на нас.

    Мортідж теж спочатку роздивлялась місцеві пейзажі, але потім почала шукати гарні мушлі, яких тут, як виявилось, було дуже багато. Інколи дівчина підбирала навіть гарні камінці. Можливо, щось по типу намиста зробить потім, а може просто залишить лиш для того, щоб милуватися красою.

     Заргор тим часом нарешті встав з піску. Але вже через декілька секунд він заліз до води.

— Ля, вона доволі тепла ще. Гайда до мене!

    Я тихо видихнув, але нічого не сказав. Він інколи веде себе як маленька дитина... Коли до води полізла ще й Мортідж, відклавши свої мушлі, склавши у невеличку купку, я тихо хмикнув. Що ж, добре, нехай. Вони мають право на відпочинок, хто я такий для того, щоб їм це забороняти? Тим паче тоді, коли ми стільки пролетіли, і маємо шанс на відпочинок перед новими пригодами.