Глава третя. Терн.

— А я гадала, що континентів тільки два... - Мовила Мортідж, трохи розправивши крила, щоб погрітися на сонці. - Ні, звісно, я думала над тим, чи є ще десь континенти, але не думала, що це правда.

     Зовсім недавно я розповів друзям про ще один континент - Ксантіус, і запропонував їм піти зі мною. Поки що вагаються, але я особливо їх не підгоняю.

    Про другий континент - Наут, - я поки що нікому не казав. Гадаю, зарано ще. Та й не певен я в тому, що ми взагалі туди колись полетимо. А якщо й доведеться колись там опинитись, гадаю, що я піду один, без нікого. Не хочу ніким ризикувати. 

    Тим паче я не певен, що Тимчасовий та інші хранителі будуть раді тому, що я розповім своїм усе про континенти, що знаю. Гадаю, що Тимчасовий дозволив мені розповісти про Ксаніус через силу, хоч і не дуже хотілося йому це робити. Тому зараз гадаю, що я просто не маю права казати щось інше. 

   Якщо дозволять розповісти про Наут - добре, розповім. Якщо ні - фіг з ним. Все ж, я ще точно не знаю, що саме можна й не можна розповідати, гадаю, досвід прийде з часом. Тому мені поки що доведеться покладатися на більш досвідчених хранителей.

— Ти взагалі певен, що там щось є? - Заргор сів поряд. - Що є ще один континент?

    Так, я розумію їх недовіру. Все ж, багато хто вірив, що є тільки один або два континенти, що вже казати про інші двоє. Але я вірю в те, що вони дійсно є.

— Ну так. Якби не був певен, я б не пропонував вам піти зі мною. То, ви хочете? - Запитав я уже втретє за цей вечір.

— Гадаю, я б пішла. - Відповіла нарешті Мортідж.

— Я теж тоді піду за компанію. - Вирішив мовити Заргор. - Скільки у нас часу на збори?

— Стільки, скільки захочете і зможете. - Я встав, збираючись вже йти. - Я не підгоняю. Всеодно зараз у мене є одна маленька справа, тому гадаю, що часу у вас ще багато.

    Я повільно пішов від них, роздумуючи над тим, як мені варто звернутися до матері, сказавши, що вже настав час забрати Терна. Але нічого в голову не лізло, тому гадаю, треба сказати напряму.

..                                                      

..                                                        

..

..                                                

..                                                        

— Гадаю, що вже прийшов час. - Звернувся я до Мірарди, коли ми нарешті зустрілись.

    Я сів поряд, даючи матері усе обдумати. Сам вже почав думати над тим, як мені варто забрати Терна. Я багато читав про те, як у подібних випадках хранителі забирають хвороб з людини, але всеодно чомусь трохи хвилювався.

    Можливо, це хвилювання було викликане тим, що я роблю це вперше і можу схибити, а потім ходити й пам'ятати про цю свою погрішність. А може через те, що це була моя власна мати і робити подібний матеріал стає більш ризиковано і страшно. Все ж, вона, як і батько моя сім'я. Я не хочу, щоб через мої помилки усе стало ще гірше.

— А ти, я бачу, все ж не змінив свого рішення. - Жінка зітхнула. - Що ж, раз так треба, то вперед. Можеш починати.

    У її голосі я чув сум. Розумію. Я теж би сумував за тим, що забирають після стількох років, проведених разом. Але нічого не змінити. Бо боюсь, якщо щось станеться, хтось може зробити це раніше за мене, що нам зовсім не потрібно.

    Я повільно встаю напроти матері. Ланцюгам, які мені вдалось ледь-ледь сховати завдяки якійсь техніці, яка була написана у книзі, я «дозволив» знову з'явитися. Мати з цікавістю подивилась на них, але нічого не запитала.

     Так, головне не хвилюватися. Вдих, видих. Головне не давати їм зрозуміти, що щось йде не по плану. Тим паче коли я багато що прочитав про цей ритуал. Вдих, видих, вдих, видих...

       Очі матері легенько засвітились, коли я почав ритуал. Спочатку я тихо, ледь чутно сказав потрібні слова, потім я взявся за ланцюги. Я не був певен у тому, що саме так варто було робити подібну роботу. Але на малюнках у книзі було показано те, що ланцюги «увійдуть» до носія хвороби і не зашкодять обом, але при цьому саму хворобу можна спокійно дістати з людини.

    І так, це дійсно спрацювало, хоча до цього усе в мені просто горлало про те, що пробувати подібне не варто, бо я сильно ризикую. І майже одразу я відчув, що ланцюги за щось зачепились. За Терна.

    Я спробував потягнути хворобу на себе. Спочатку грибна чума легенько сперечалась, не хотіла покидати минулого носія, але потім я нарешті зміг зробити те, що повинен був.

    Тепер Терн сидів на землі переді мною й матір'ю, яка втратила свідомість. Він був таким же великим, як і інші хвороби, хоча я гадав, що якщо його зробили хворобою, він буде трохи меншим. Але ні, я помилився.

    Хвороба подивилась на мене. Чума явно була незадоволена тим, що її ось так витягли з того, з ким він прожив усе його життя. Ну, нажаль, тепер мені доведеться стати його новим носієм аж до кінця свого життя, яке ніколи не завершиться, бо я фактично безсмертний.

     Коли мені нарешті вдалось запечатати у собі Терна, я вирішив подивитись на те, що з ним станеться - або вже сталося, - коли він опинився вже у мені.

     Грибна чума сиділа, озираючись по сторонах, теж інколи виглядаючи на те, що відбувалося за його гратами - його теж не помилували, давши ось таку тюрму. При тому схоже, подібні грати з'являються тоді, коли я ловлю нових хвороб, при тому мені не доведеться заморочуватися з цим.

     Тепер Терн виглядав ще більш незадоволеним, коли опинився серед інших хвороб - а тим паче за гратами. Ну звісно, я б теж був незадоволеним, якби мене після цілого життя зі своїм останнім носієм у повній свободі посадили за грати, не даючи нормально рухатися туди-сюди. Так же й не дуже приємні сусіди поряд.