Глава друга. Перша зустріч.

     Тимчасовий вже чекав мене на галявині біля печери, у якій я колись став повноцінним хранителем. До цього я й не помічав, що цей острів набагато більший, ніж здавався до цього.

— Гадаю, вже пора починати. - Мовив хранитель. - Ти й так добре відпочив, тому готовий.

    Я кивнув. Гадаю, що так. Готовий.

— Для початку розслабся. - Почав командувати Тимчасовий. - Прийми зручну позу й заплющ очі.

     Я зробив усе так, як він мені казав. Але нічого не відбулося навіть коли пройшло декілька хвилин.

— Так і потрібно бути? - Запитую у хранителя.

— Так. Це лиш частина твого нового тренування і першого контакту з хворобами. Все ж, ти тільки вчишся. Не все відбувається з першого разу. Май терпіння.

    Я легенько киваю й продовжую ось так «медитувати».

     Пройшла хвилина. Дві, чотири, п'ятнадцять. Нічого не відбувалось. Потихеньку починаю розчаровуватися, хоч і розумію, що з першого разу мало що зазвичай вдається зробити навіть у тих, хто до цього був готовий до подібних зустрічей.

     Хотів було відкрити очі й сказати, що нічого не вийшло і що можна ще спробувати для більш ефективного результату, але довкола не було вже звичного острова. Довкола лиш була темрява.

    Колись мати розповідала мені, що коли вона потрапляла до Терна, довкола була лиш темрява. Але замість однієї хвороби їх було дуже багато. Я навіть не міг нормально побачити усіх - вони зникали там, попереду, так і не завершившись.

    Я не зміг встати. Усе це було дуже дивним та несподіваним, тому мені довелось трохи посидіти перед тим, як усе зрозумівши, встати й повільно почавши йти вперед, розглядати усе довкола.

     Хвороби сиділи у таких собі клітках. Принаймні, ці бар'єри не давали їм нормально вибратися й дотягнутися до свого хранителя, який тримає їх тут, не даючи вибратися. І як вони реагуючи на емоції, можуть звідси вилазити? Усе це здається дуже безпечним, тому це все дуже дивно.

— Подивіться на нього! 

    Хтось різко схопився за металеві грати. Ті легенько «затремтіли», але витримали цей натиск, хоча я вже почав гадати, що вони ось-ось заваляться і хвороба вирветься.

— І це дійсно наш новий хранитель?

— Да він же людиною в минулому житті був!

— І людиною залишається!

    Усі ці голоси лунали з різних сторін, тому було важко зрозуміти, хто саме був господарем того чи іншого голосу. Вони звучали засуджено, наче хотіли принизити мене. Хотіли вивести на справжні емоції, вибратися з мене й знову почати створювати хаос, але вже під їх керуванням.

    Хтось навіть з силою вдарив по своїх гратах, невдоволено загарчавши, наче я на його очах вбив усю його сім'ю чи зробив щось погане.

    Схоже, ще працювати й працювати мені тут.

— Від однієї людини здихались, так тут нова прийшла!

     Я легенько здригнувся від цих слів. Чи значить це те, що вони все ж поступово почали захоплювати тіло Чумного і заради того, щоб хвороби не вибратися, тіло минулого хранителя знищили, сказавши, наче він лиш звичайний смертний? А чи вони просто намагаються змусити боятися їх? Типу, такі небезпечні, що не варто їх злити. Але колись я точно їм покажу, кого саме тут не варто злити.

— Хто це сказав?! - Різко гаркнув я і здивувався навіть сам від себе.

    Якщо чесно, я не планував ось так з самого початку починати сваритися з хворобами. Все ж, мені усе життя ще з ними доведеться жити, вони мені це ще згадають. Можливо, демон знову прокинувся, а можливо, я сам ось так імпульсивно вирішив відповісти, лиш би не залишатися дурнем, над яким можна глузувати.

    Усі довкола лиш на декілька секунд замовчали, дивлячись на мене. Що? Хіба їм ніхто ось так одразу не відповідав? Н-да, Чумний, схоже, не дуже за них поспішав братися, раз вони ось так глузують над новим хранителем.

— Давайте, відкрийте пельки, скажіть, хто хоче отримати прямо тут і зараз?! - Продовжував я.

    Тепер настала саме моя черга на них наступати.

— Ти б краще з нами так не розмовляв, хранитель. - Прогарчала нарешті одна з хвороб і я озирнувся на неї.

    Це була та ж сама хвороба, яку я бачив тоді, в своєму кошмарі, коли повинен був ось-ось стати хранителем. Все теж саме - сіра шкіра, пухирі на шкірі й чорні діри, які утворюють потихеньку рани.

— Тримайте язики за зубами, коли це треба. - Відповів я, відбиваючи атаку. - А то он які балакучі виявились.

— А то що? - Бубонна чума опустила трохи голову, щоб нібито нахилитись до мене. - Ти ж нічого ще не вмієш! Ти слабкий зараз!

    Що ж, він правий. Поки що я нічого не вмію. Але що, якщо...

    Ланцюги з силою стисли спочатку горлянку хвороби, а потім змусили покірно й доволі швидко опустити голову й покласти її на землю поряд зі мною. Схоже, ланцюги нескінченні. Це вже добре.

    Я підійшов трохи ближче. Хвороба загарчала, оголивши жовті зуби, але я не показав страху, хоч і боявся ще трохи наближатися до такої доволі небезпечної хвороби.

— Бачу, ти тут самий розумний. - Кажу я на диво спокійно, хоча мені хотілося нарешті приструнити хвороб і показати, що навіть не дивлячись на свої сили й здібності, вони не можуть ось так розмовляти з будь-ким. - Чи ти дійсно вважаєш, що ти безсмертний? Якщо я тебе звідси випускати не буду і заберу усі твої частки з цього світу, ти просто можеш зникнути.

    Ось що-що, а прочитані книги мені зараз дуже допомогли. Все ж, не марно я їх тоді прочитав. І зараз ці знання мені доволі непогано допомагають.

    Я озирнувся по сторонах, повільно відпускаючи чуму й відходячи від неї. І зараз я розмовляв уже з усіма хворобами, до яких міг тільки дістатися мій спокійний, рівний голос.

— Раджу вам - заткніть пельки, якщо не хочете, щоб про вас забули і ви перестали бути безсмертними.

..