Глава дев'ята. Вмовляння.

   Хлопець наздогнав дівчину тільки тоді, коли вона завернула за кут і опинилась в кімнаті. Закривши двері за собою, вона притислась до них спиною. Тимур не намагався виламати двері. Він просто стояв за ними, питаючи у дівчини:

— Чому ти втекла? Будь ласка, вийди до мене і поговори. Ти ж завжди не боялася з кимось готовити напряму, і майже ніколи не ховалася. Що трапилося зараз? Я тебе не впізнаю...

    Дівчина мабуть вперше у своєму житті відчула сором за своє тіло. За своє обличчя. Вона відчувала його так сильно, що здавалося, це відчуття було сильніше за усі інші, які провідниця відчувала до цього. Мірарда згадала, що колись давала сама собі обіцянку, що не буде соромитися свого тіла. А зараз, коли ще одна крапля смоли впала з її обличчя, вона тепер розуміла, що марно давала собі тоді обіцянку, яку зараз порушила.

   Тепер їй стало ще більш соромно за себе. За зовнішність і за те, що вона не дотрималась своєї ж власної обіцянки. Яка з неї тепер провідниця, якщо вона не може тримати навіть самої простої обіцянки? Погана. Навіть дуже.

   Тімур, якийсь час промовчавши, знову мовив:

— Будь ласка, вийди до мене... Хоч на трохи. Прошу тебе.

— Навіщо ти так хочеш мене побачити? 

— Вийди, і я скажу тобі це. Тут окрім мене нікого більше нема, якщо це тебе хоч трохи заспокоїться?

— Чому ти не можеш сказати про це мені зараз? - Намагалась стояти на своєму провідниця, хоча бажання відкрити двері й вийти до хлопця повільно росли у дівчині.

— Я хочу щоб ти бачила, що я кажу правду. Я хочу сказати це тобі в лице, а не за...

   Хлопець не встиг договорити, як дівчина різко гаркнула:

— Да нема в мене більше обличчя! - І швидко затнулась. - Точніше... Воно більше не таке, як раніше. І ти не захочеш його бачити. Повір мені.

— Чому це? Захочу. Тільки подивись на мене...

   Дівчина повільно підвелася. Вона так само повільно відкрила двері, показуючи своє обличчя. Тимур дивився на нього доволі довго, намагаючись скрити своє велике здивування.

— Тобі треба йти звідси. - Тихо мовила дівчина. - Я залишусь тут, бо як бачиш...

   Хлопець різко взяв Мірарду за руки. Та не вирвалась, тільки трохи здивувалась з-за цього. Почав дивитися їй в очі, Тимур так само тихо мовив:

— Ти будеш йти з нами. Ми знайдемо спосіб, як зняти з тебе цю фігню. Але якщо нам не вдасться цього зробити, усі всеодно будуть тебе любити. Ти ж стільки всього встигла зробити. Ось побачиш...

— Але чому ти мене так вмовляєш? Я певна, що ніхто, хто прийшов сюди зараз, не сказав мені більше, як ти. Чому? Ніхто в народі окрім Лурга не любив мене особо, чому ти...

— А ти не зрозуміла? - Перебив її Тимур. - З того самого моменту, як я побачив тебе там, біля дороги для машин, я зрозумів, що ти мені подобається. І з часом, я намагався зробити все так, щоб опинятися поряд з тобою якомога ближче. Розумієш? - Хлопець зазирнув до очей Мірарди. - Я кохаю тебе. - Останній слова хлопець майже прошепотів, наче боявся, що його хтось може почути.

— Кохаєш? - Так само запитала дівчина. Вона була здивована ще більше після цього. - Тобто як це, кохаєш?...

— Я кохаю тебе такою, якою ти була і будеш. Мені плювати на твою зовнішність. Ти завжди була м'якою навіть до тих, хто потребував якогось покарання. І мені подобається ця м'якість. Так само, як і увесь твій лагідний характер. І я знаю, що навіть тоді, коли до тебе ставилися погано майже все твоє життя, ти можеш кохати. Тож... Я дійсно кохаю тебе. Просто пам'ятай про це.

   Дівчина замовчала, не знаючи, що ще можна сказати на це. Вона відчувала, що сором потихеньку починав згасати. Мірарда не придумала нічого більш ліпшого окрім того, що повільно закривши очі, обійняти хлопця. Тимур був знову здивований, але не так сильно, як до того, як побачив лице провідниці.

— Дякую... - Тихо прошепотіла дівчина. - Дякую за твої слова...

— Тепер, може повернемося до інших? - Запитав хлопець і дівчина кивнула, відпустивши його нарешті.

   Стиснувши трохи сильніше його руку - Тимур спеціально дозволяв дівчині триматися за неї, щоб відчувати себе більш спокійно, - обоє пішли вперед, туди, де їх чекали інші.

   Коли вони вийшли у велику кімнату і багато хто подивився на них, хлопець відчув, як Мірарда ще більш сильніше стисла його руку.

— Все буде добре. - Тихо прошепотів він, намагаючись заспокоїти дівчину. - Я поряд...

   ×Я теж поряд× - Мовив Терн до дівчини подумки, і провідниця посміхнулась кутками губ. До них підбіг Лург. У його очах був легкий шок.

— Що трапилось? - Запитав він у Мірарди.

— Довга історія. Я розповім, коли прибудемо до табору, добре? 

   Чоловік кивнув. І різко провідниця відчула, як її хтось сильно обіймає. Це була Аметистова. Дівчина притисла старшу сестру до себе, нічого не кажучи. Мірарда відпустивши Тимура, обійняла сестру у відповідь.

— Я чекала. - Мовила Аметистова. - Коли повернемося, ми підемо разом трохи прогулятися? - Дівчина з надією подивилась на провідницю, і Мірарда декілька секунд подумавши, кивнула.

— Я тільки усе в таборі вирішу, трохи відпочину і тоді підемо прогулятися, добре?

   Дівчина наче засвітилася від щастя. Вона широко посміхнулась, і здавалось, що тільки коли підняла осі на обличчя Мірарди, побачила її обличчя. Посмішка швидко зникла з обличчя Аметистової. Вона запитала:

— Що з твоїм обличчям?

— Це я розповім трохи пізніше, коли дізнаюсь. Бо я й сама до кінця не знаю, що з ним. А тепер, може давайте повертатися? - Запитала провідниця, переводячи погляд то на Лурга, то на Аметистову.

..

..

..

..

..

   Багато комах, задерших лапки догори лежало на дерев'яній підлозі в одній з кімнат домівки, коли Аметистова проводила так би мовити екскурсію по своєму минулому домові своїй сестрі. Судячи зі збентеженого обличчя дівчини, їх тут не повинно було бути. Бо по-перше, зараз ось-ось вже повинна була настати зима, а по-друге, стільки насекомих не могло залетіли до однієї єдиної кімнати, навіть якби батьки Аметистової постійно тримали вікна відкритими.