Глава п'ята. Часточки минулого.

    ×Вони вже йдуть, тільки потерпи× - Голос Сніжного змусив дівчину нехотя відкрити очі. Вона недавно знову привела так званому «господарю» нову жертву, від чого й сама особливо не бажала жити. - ×Ти як сама?× - Не замовкав білий дракон. - ×З тобою там все добре?×

    ×Усе просто чудово, не хвилюйся× - Збрехала дівчина, не бажаючи, щоб дракон нервував через те, що їй морально погано. Все-таки, зараз у нього можливо є більше причин для хвилювання. І ця могла б тільки погіршити ситуацію.

   ×Ти певна?× - Мірарда була певна, що на цьому моменті Сніжний вигнув би шию і як завжди зазирнув до її очей. ×Так. З тобою там що? Що в таборі твориться, доки мене нема?×. ×Лург тримає все під контролем, у нього це виходить. Ти вибрала доброго радника×

   ×У нього просто вже досвід в таких речах є. Тому, можливо, саме через це у нього все так чудово виходить× - Після цього дівчина трохи засмутилася.

    На відміну від Мірарди, Лург дійсно мав досвід у подібних речах, і міг спокійно вести Лісний Народ без усіляких проблем. У нього були ті, хто давали йому поради, якщо так треба. У нього були ті, хто готували його до посади провідника. Тим часом Мірарда не мала навіть нормального наставника якийсь час. І можливо, якби мала, до усього цього зі смолою не дійшло.

   Ніби відчувши настрій свого вершника, білий дракон подумки мовив: ×Ти тримайся там... Тобі скоро допоможуть×. ×Чому ти не можеш прийти до мене раніше за інших? Я ж можу вилізти до тебе й поговорити не подумки, а як зазвичай×. ×Не зараз, пробач. Але коли-небудь ми знову побачимось з тобою. Ти тільки потерпи, добре?×

   Дівчина нічого не відповіла. Зараз вона відчувала себе безпорадною і покинутою. Наче ніхто не йшов до неї, й навіть не знав, де вона, і що з нею відбувається. Від цього дівчина відчувала себе ще гірше. Але бажання повернутися додому стало трохи більше. Тому дівчина спробувала відігнати від себе депресивні думки, й подумати про щось інше.

..

..

..

..

..

   Провідниця не помітила, як заснула. За останній час це була єдина річ, яка допомагала їй йти від реальності й того, що вона робить у ній. Бувало таке, що Мірарді навіть снилося щось. Або вона знову потрапляла до хвороби. Але вони не розмовляли, бо не було особливо про що. Дівчина думала, як зупинити чорноводого, грибна чума продовжувала слати її куди подалі, коли дівчина намагалась щось дізнатися у хвороби. Але сьогодні у неї щось наче змінилося.

   Грибна чума лежала на холодній підлозі. Її очі були трохи заплющені, наскільки це було можливо в її ситуації. Мірарда дивилась на цю картину, трохи не розуміючи, що відбувається. Зазвичай, хвороба зустрічала її, сидячи. А зараз, вона лежала, навіть не спробувала якось зачепити дівчину.

— Як би дивно це не звучало... Але ти там випадково не захворів? - Запитала провідниця.

   Хвороба промовчала. Вона лиш повільно відкрила очі й притулившись спиною до невидимої стіни, почала втупляти дівчину.

— Я так розумію, ти перейшов до нових методів, щоб мене спробувати позлити й успішно ігнорувати, так?

   Хвороба трохи примружилась, продовжуючи дивитися на провідницю. Вона глибоко вдихнула, ніби готуючись таким чином до розмови, й повільно мовила:

— Знаєш... Я тут дещо згадав...

— А, тепер зрозуміло. І що ж ти згадав, якщо це звісно не секрет?

   Мірарда готова була вже знову почути від хвороби уїдливе «не скажу, йди звідси геть», але грибна чума мовила:

— Це з мого минулого. - У голосі хвороби не було на диво тієї в'їдливої інтонації, з якою грибна чума зазвичай говорила з дівчиною. - Знаєш, тебе це може здивувати, але колись я і мої брати були звичайними людьми.

— Щ-що?... - Дівчина легенько здригнулась від такої новини. - Людьми? Але як це трапилося? Чому ви стали... Такими?

— Я не знаю ще точно. Точніше, я ще не згадав. Я лиш пам'ятаю декілька моментів зі свого життя, коли ми були ще звичайними людьми.

— Оу... - Дівчина спробувала посміхнутися, але це вийшло в неї погано, як би вона не намагалась. - Тоді будь ласка, розкажи про ті моменти зі свого минулого. Ну, якщо ти звісно хочеш...

— Що ж. Дозволь мені це показати тобі. 

   Хвороба нахилилась до дівчини. Велика, просто гігантська голова обережно торкнулась голови дівчини.

..

..

..

..

..

    Молодий хлопець, який був старший від Мірарди десь на чотири-п'ять років, намагався злізти з однієї з вершин високих гір. Його руки легко тремтіли від напруги й втоми. Поряд з ним були й інші хлопці. Усі троє здавались досить виснаженими, бо вони лізли вже доволі довго.

   Долізши нарешті до невеликої печери один з братів сів на холодну підлогу й тихо мовив:

— Я більше не можу йти, пробачте. Давайте трохи відпочинемо, а потім вже підемо далі. - Запропонував він.

   Мірарді чомусь подумалось, що той, що першим сів на підлогу, був чорноводий. І він, схоже, був самим молодшим.

— Але до самого найближчого селища нам ще багатсько йти. - Відповів інший, стаючи поряд з братом. Схоже, він був самим старшим серед трьох. - Нам не треба зупинятися. Знайдемо місце для відпочинку, коли дійдемо до низу цієї проклятої гори, а тим паче коли спустимося з неї нарешті.

— Гронте, Найток прав. - Відповів середній. Схоже, це була теперішня грибна чума. - Нам треба трохи перепочити. У нас уже кістки ось-ось зламаються, якщо ми пройдемо ще трохи. Та й до того ж, ось-ось сюди дійдуть дощові хмари. Гадаю, що якщо ми й зможемо через дощ пройти до низу гори й спустимося, ми можемо захворіти. Все-таки зараз осінь, погода дуже холодна, а на нас зараз тільки тоненькі кофтини.

   Після цього тексту Мірарда дізналась справжні імена хвороб, які вони мали до того, як стати такими, якими вони є зараз. Дівчина хотіла було запитати, як звали грибну чуму, але хлопець, якого назвали Гронтом продовжив:

— А ти взагалі мовчи. - Огризнувся той. - Тобі ще й імені не дали, бо нічого для нашого селища не зробив.