Глава третя. Подумки за останній час.

   Я лежала на холодній землі поряд з Лургом, який вже збирався поринути в сон і отримати якийсь знак від Богів. Але в мене є здогадки, що чоловік скоріше за все пішов зі мною про всяк випадок, якщо на мене хтось може напасти. Його очі дивилися то на небо, то кудись у ліс.

   Я роздивлялась нічне небо, думаючи про різне. Де могла бути зараз Мірарда? Що з нею? Чи зможе вона повернутися назад? Мені дуже хотілось опинитися поряд з сестрою. Щоб були спокійні часи, й ми розмовляти то про одне, то про інше, ходили на полювання або риболовлю разом, жартома билися один проти одного, літали на своїх драконах.

    Я не знала, як їй допомогти. І мене це починало трохи лякати. Вона десь там, її можуть мучати, а я лежу тут, збираючись повернутися до табору, і не намагаюсь нічого зробити.

— Вона була завжди такою? - Запитала тихо я.

— Хто «вона» і тобто «такою»? - Запитав у мене Лург.

— Я маю на увазі... Мірарда завжди потрапляє в усілякі неприємності й пригоди?

— Так. - Підтвердив чоловік. - Ще до твого приходу тут таке відбувалося. Та й після того, як ти прийшла, я відчуваю, що буде щось ще більш гірше. Але не факт. Будемо молитися Богам, щоб усе неприємне минулося.

— Як гадаєш, ми зможемо впоратися з цим? - Знову запитала тихо я.

    Лург глибоко вдихнув, нічого не відповів. Він, схоже, і сам особливо не вдупляв, чи зможемо ми щось зробити проти того, хто залишав багато смоли в лісі. І це було погано. Навіть дуже.

   Я повільно заплющила очі. Чомусь захотілося дуже спати. Може, силбно втомилася. Мене за останній час ганяли так, що тут втомиться кожен. Та й Часокола теж гоняють то на тренування, то в патруль з іншими, то на полювання або риболовлю. Зараз вже осінь. Треба запасатися їжею й лікарськими травами, тому нас і гоняють.

   Сподіваюсь, ми знайдемо щось, щоб хоч трохи змінити ситуацію довкола.

..

..

..

..

..

   Мірарда йшла поряд з хворобою, смола з якої інколи тихо падала на холодну підлогу. Після нових переговорів з грибною чумою, провідниця знала, що його брат вже має план. А саме чорноводий хотів знищити ліс і вбити батька Мірарди, як своїх найголовніших ворогів. Хвороба порадила дівчині слухатися чорноводого, доки чума разом з нею не придумає якийсь план. Бо так просто пертися на хворобу, яка вже захопила тіло людини без якогось плану дій було досить тупо й необачно. Тому Мірарда погодилась.

— Тягни тих трьох. - Хвороба кивнула на три двері. - До головної кімнати.

— Що ти з ними будеш робити? - Запитала тихо дівчина, не певна в тому, що чорноводий відповість їй на запитання.

   Смоляна хвороба посміхнулась.

— Ритуал. - Коротко відповіла вона.

   Ритуал? Дівчина трохи здивувалась. Цього ще їй не вистачало. Який ритуал він збирається робити з тими беззахисними людьми, які знаходяться в кімнатах? І чи зможе Мірарда якщо що врятувати їх? Провідниця вже знає принаймні якусь частину будівлі, у якій вони зараз знаходяться. Також знає, де знаходяться два виходи звідси, через які вона не ризикнула втікати, боячись, що її швидко спіймають.

   Провідниця глибоко вдихнула. Вона не хотіла зайвий раз нариватися на лють чорноводого. Він її лякав. Так само лякав, як і грибна чума. Дівчина боялась, що якщо почнеться битва, вони перегризуть друг другу горлянки й обоє помруть. А Мірарда разом з ними, якщо піде щось не так.

   Мірарда зайшла до першої кімнати. Там була маленька дівчинка, яка з острахом дивилась на провідницю. Коли Мірарда зайшла досередини, дівчина почала тремтіти. Вона спробувала щось сказати, але не змогла. Дівчина лиш перелякано дивилась на провідницю.

   Пройшло декілька хвилин, коли Мірарда впоралась зі своєю роботою. Смоляна хвороба вже чекала її в кімнаті. 

— О, красно дякую. - Мовив чорноводий, а дівчина лиш мовчки опустила очі, почав розглядати свої ноги й підлогу.

   Вона своїми ж руками привела цих трьох нещасних на свою смерть. І їй від цього було гидко. Дуже. Колись у дитинстві вона клялась сама собі, що не буде вбивати людину, навіть якщо вона зробить щось дуже погане, за що інші її готові будуть вбити прямо в ту ж мить. А зараз...

— Ти можеш іти. - Мовив чорноводий і Мірарда швидко вийшла з великої кімнати.

   Вона повільно йшла по коридору до своєї кімнати. Відчуття провини не покидало її, а здавалось, стало тільки більше. Дівчина згадала, що в одній з вже пустих кімнат вона бачила невелике дзеркало - чи як його там двоноги називають. Тому вона могла нарешті побачити свою зовнішність.

   Провідниця швидко знайшла цю кімнату. Через те, що в ній було більш темно, ніж у коридорі, вона вийшла з кімнати, тримаючи невелике округле дзеркало у себе в руках.

  Руки здригнулися, ледь не випустивши дзеркало. Малі білі очі з ще більш малими зіницями дивилися на провідницю. Губ не було, зуби були непропорційними - одні більші, інші менші, одні гостріші, інші тупіші. По всьому обличчю стикала смола, не обпікаючи обличчя й голову дівчини, хоча температура, схоже, була великою. Тепер було зрозуміло, що саме інколи тихо капало на підлогу...

   Мірарда ледь могла контролювати своє тіло. Вона не могла відірвати погляду від відображення у дзеркалі, а руки непомітно для дівчини почали трохи тремтіти. Цього не може бути. Просто не може... - Ці та схожі думки крутилася в її голові. Дівчина намагалась впевнити саму себе, що це усього лиш її фантазія. Що вона зараз відвернеться, а коли знову подивиться, усе це зникне.

   Але нічого не зникло. Скільки б Мірарда не намагалась відвертатись чи терти очі, обличчя, по якій тече густа смола, непропорційні гострі зуби, як у звіра й малі очі не зникали, як би провідниця цього не хотіла. Вона не могла повірити, що зараз з нею таке коїться, але усе було насправді. І дівчина ніяк не могла цього змінити.

— Монстр... - Тихо видихнула дівчина, відчуваючи, що її тіло починає сіпатись усе. - Потвора...

   Дзеркало тихо хруснуло, коли Мірарда випадково зронивши його, швидко пішла до своєї кімнати, намагаючись забути той образ, який вона побачила.