Глава друга. Уві сні.

   Мірарда повільно відкрила очі. Вона мала відчуття, наче за нею хтось спостерігає. Але коли дівчина розвернулась по сторонах, то нічого не побачила. Її очі вже давно звикли до темряви довкола, яка наставала після одного й того ж часу, тому вона точно побачила б того, хто слідкував за нею. Не міг же невідомий так швидко скритися або просто взяти й зникнути. Провідниця точно побачила хоча б тінь, яка швидко йшла до коридору.

    Перше, що вона відчула після того, як відчуття стеження зникло, це те, що їй дуже хочеться води. Якби вона до сих пір була в провідницькому кублі, вона по звичці підійшла б до невеличкої ямки. Там була питна вода, яка поступово наповнювалася до потрібного місця. Бо колись дуже давно один з древніх провідників зміг в тому місці знайти підземну річку, й зробив у камінні дірку.

    Але тільки одна згадка про те, що вона не дома і що вона не може цього зробити боляче вдарили, защимивши десь всередині. В голові знову з'явилися питання, які мучили Мірарду майже з самого початку, як дівчина була тут. Що з нею далі буде? Чи будуть її змушувати щось робити або катувати її? Навіщо вона тут, і чому в дівчини такі руки?

    Вони були наче у якогось монстра. Наче у Темного, якого Мірарда колись разом зі Сніжним запечатала в Глибокому Сні. За останній час у Мірарди з'являлося таке відчуття, наче тіло більше не було її. Точніше, вона могла ним керувати як завжди. Але душа наче була ще досі та сама, а тіло зовсім інше. Наче її перенесли в інше тіло без її ж дозволу.

    Вона повільно встала, бо хотілося розім'ятися після довгого сну. Декілька кристалів, які знаходилися у стіні й які дівчина в перший день не побачила, тьмяно світили різними кольорами - фіолетовими, голубими й синіми зеленими й салатовими. З-за цього можна було роздивитися інтер'єр довкола. Якого до речі майже не було.

   У кімнаті крім кристалів й кроваті в принципі нічого цікавого не було. Тому Мірарда швидко знудилася, коли сиділа без діла. Але принаймні, це було краще, ніж валятися десь з великими ранами й знати, що тобі ніхто не допоможе. Тому доки у провідниці не було якихось справ, вона намагалась якось розважати себе.

   Спочатку детально розглядала кімнату. Намагалась знайти якісь потайні проходи або речі, які могли залишити ті, хто був у кімнаті ще до Мірарди. Потім лежала й придумувала якісь історії й вигадки, коли не знайшла нічого після декількох разів детальних - як здавалось дівчині, - обшуків. Згадувала, як розповідали їй та ще декільком дітлахам старійшини різні байки й пригоди зі свого минулого.

   І вже зараз, не придумавши нічого цікавого, вона знову вирішила пройтися трохи по коридору. Коли провідниця йшла повільно вперед, розглядаючи усе довкола, вона бачила, що ті люди, які до цього виглядали через невеликі віконця, наче вжалені, йшли від дверей, тільки бачачи поряд дівчину.

    Мірарда знову занепокоїлась через це. Чому вони усі дивляться на дівчину так, як маленьке ягня, не в силах нічого робити, дивиться на великого й голодного вовка, який пробирається через паркан, щоб дотягнутися до нього? Що з нею не так? 

   Так, у дівчини змінилися руки, і з'явилося відчуття, що вона у іншому тілі. Але ж це не значить, що й усе її тіло могло змінитися так кординадьно лише за декілька днів. Чи все-таки могло? 

    Провідниця подивилася на свої руки. Такі само чорні, як і були до цього. Наче смола, яка встигла вже застигти. А інколи чулися тихі звуки поряд з нею, наче вода капала. Ці звуки були з дівчиною ще з самого початку. Вони линули достатньо гучно, щоб їх почути навіть тоді, коли дівчина сиділа в своїх кімнаті, а двері були зачинені. Тому скинути все на те, що десь протікала труба - якої тут до речі не було, - не можна.

   Дівчина задала собі знову питання, яке разом з іншими не давало їй нормально спати - що ж це тоді капає? Смола, яка утворювала «нові» руки дівчини, не могла капати. Бо потрібна висока температура, щоб вона почала знову плавитися. Тоді що ж це може бути? У Мірарди не було з собою чогось, за допомогою чого вона могла подивитися на своє тіло. Тому питання, що це може бути, треба відкласти куди подалі до часу, коли провідниця не подивиться нарешті на себе.

    Коли Мірарда повернулась, на кроваті побачила невеличку пляшку з водою і трохи їжі. Вона швидко поїла, бо не могла поїсти вже декілька днів, а воду вирішила трохи розтягнути. Випила трохи, пляшку закрутила й на підлогу поставила.

..

..

..

..

..

— І ти знову тут. - Трохи невдоволено майже прогарчала грибна чума, слідкуючи за тим, як дівчина повільно підходила до неї. Мірарда знову прийшла до грибної чуми уві сні. - Що на цей тебе сюди затягло?

— Ти так і не розповів мені тоді, чому відреагував так на смолу. - Мовила спокійно Мірарда. - В мене звісно, є свої здогадки, але я хочу почути від тебе хоч якусь частину правди. Розкажеш, чи знову пошлеш і на цьому завершимо?

— Як ти вже знаєш, то живий один з моїх братів. Ми ще з самого початку трохи не любили друг друга. Я не пам'ятаю, чому саме почали ворогувати. Але саме через якусь ситуацію в минулому тоді, коли ми побачили смолу, я відреагував саме так.

    Мірарда на декілька секунд задумалась, почав обдумувати слова хвороби. Вона сіла напроти грибної чуми.

— Значить, можливо саме тому він вирішив мене тримати в себе. Можливо, він захоче якось помститися тобі. Але як?...- Дівчина глянула на хворобу. - Будь ласка, розкажи трохи про наш зв'язок між собою.

— Нащо тобі знати про нього? - Хвороба трохи нахилила голову, продовжуючи дивитися на дівчину.

— Я хочу знати, як само твій брат може помститися тобі за ту ситуацію, про яку ти казав. Бо якщо щось буде з нашим зв'язком, то він обов'язково почне з цього. Наприклад, якщо я відчуваю біль, ти теж її відчуваєш.

   Хвороба трохи примружилась.

— Що ж. Я можу відчувати ті емоції, які відчуваєш ти. Як ти сказала, я можу відчувати твій біль. Також, як ти знаєш, можу розмовляти з тобою подумки й захоплювати твоє тіло. Це все, що тоді зараз треба знати.