Глава перша. У кімнаті.

   Мірарда повільно відкрила очі. Її голова сильно боліла, від чого думати було майже неможливо.

— Де... Я?.. - Ледь чутно вимовила вона, озираючись по сторонах.

    Ніхто, як було очевидно, не відповів. Дівчина знову озирнулась по сторонах, і крім темряви й невеличкого віконця більше нічого не знайшла. Повільно встала й на слабких ногах повільно пішла до вікна. Спробувала визирнути й зрозуміла, що знаходиться в якомусь приміщенні.

    Напроти була дверь. І звідти дивилась сумними очима, в яких вже майже не було життя, жінка. Вона була схожа на бабусю, якщо кинути швидкий погляд і не роздивлятися особливо її обличчя. Ал е якщо придивитися, жінці можна дати десь від двадцяти до тридцяти років. А погляд її дивився наче в нікуди. Не мав цілі.

— Хто ви? - Запитала тихо Мірарда, і її голос тихою луною відбився від стін довкола неї.

   Здавалось, жінка тільки зараз помітила дівчину й ледь здригнулась. Піднявши погляд на провідницю, її обличчя змінилося. Стало повне страху, наче жінка побачила перед собою саму смерть. Дівчина трохи здивувалась цій реакції. Невже вона була настільки потріпаною після сну, що жінка злякалась її вигляду? Чи може, було щось інше, що так її налякало?

   Мірарда повільно опустила погляд, і подивилась на свої руки. Вони були наче вкриті чимось трохи важким, але до чимось, до важкості якого можна з часом звикнути. Смолою. Вона постійно вигиналась у потрібній формі, даючи дівчині нормально рухати пальцями. Смола була наче частина її тіла, яка встигла вже застигти.

   Щось тихо впало на землю. Ніби якась рідина була зовсім поруч. Тоді дівчина почала відчувати легкий страх.

   Провідниця спробувала знайти щось, що могло показати їй нову зовнішність - Мірарда була певна, що змінилась у декількох місцях як мінімум. Але в кімнаті майже нічого не було окрім двоножачих кроваті й невеличкого дерев'яного стола. Не густо. Тому дівчина швидко перестала шукати й знову підійшла до двері.

   На цей раз вона спробувала відкрити її. Поклавши руку на холодну металеву ручку, дівчина боячись, що поряд може щось бути, повільно опустила її. І дверь піддалася, тихо випустивши Мірарду з кімнати. Дівчина з полегшенням видихнула.

   Вона роззирнулась по сторонах і побачила багато таких самих залізних дверей. У невеликі віконця інколи могли визирати інші люди, які були заперті в своїх кімнатах. Провідниці стало жаль їх. Цих людей, схоже, утримують тут доволі довго, бо усі вони дуже худі. Принаймні усі, хто прибув сюди вже давно. 

   Дівчина повільно йшла по коридору, інколи роззираючись по сторонах. У очах тих, хто бачив її, починав з'являтися страх. І Мірарду це насторожувало. Бо вона й досі не розуміла причини, чому вони всі так почали боятися її. Може, з її обличчям було щось не те, і тому вони гадали, що провідниця - ворог, який може мучати їх?

— О, ти виглядаєш у своїй новій формі просто чудово. - Мовив хтось попереду, і дівчина різко підняла погляд, який до цього слідкував за дорогою, доки Мірарда була в роздумах.

   Перед нею стояв той, хто захопив тіло Джагорна. Його шкіра була блідо сіра, з чорними венами. Зуби були настільки білі, що можна було подумати, що монстр стояв довгий час, вичищаючи їх до ідеальної білизни. Очі теж були повністю білі. Волосся, як і у грибної чуми, теж не було. По тілу в деяких місцях стикала трохи смола, яка капала на підлогу. Він був трохи схожий на не дуже худого скелета зі шкірою й органами, яких нема у звичайного скелета. Воно так само, як і його брат, не мало губ, тому здавалось, що його рот був у постійній посмішці. 

   ×Черноводий...× - Прохрипіла тихо грибна чума подумки до дівчини ім'я свого брата.

— Я не помилився, коли допоміг тобі прийняти той вигляд, який ти повинна була би мати. - Продовжило у свою чергу створіння. - І тепер тебе будуть звати як Випадкова Невипадковість.

   Мірарда хотіла запитати, чому саме це ім'я, але в горлі наче ком застряг. Вона не могла говорити, а лиш стояла, і розглядала нову хворобу перед собою. Вона здавалась такою страшною, як і її брат. І від того, що вона могла зробити з провідницею, дівчині стало трохи страшно.

— Скоро принесуть їсти, повертайся до себе в кімнату. - Кинула хвороба, йдучи геть.

   Провідниця хотіла було піти за ним, але тільки змогла розвернутися й піти геть. Зачинивши трохи за свою двері, вона лягла на жорстку кровать і повільно заплющила очі, готуючись знову заснути, щоб не відчувати якийсь час головного болю.

..

..

..

..

..

— Що ж робити?! - Вигукнула Аметистова, коли Часокол їй нарешті розповів про те, що сталося.

   Хлопець трохи нахилив голову, слідкуючи за тим, що відбувалося на галявині. Декілька хвилин тому він побудив майже усіх в таборі криками про те, що Мірарді потрібна допомога. Деякі вибігли, щоб спробувати знайти, а потім допомогти дівчині. Інші ж, хто залишився, готувалися до можливого нападу. Шамани перевіряли лікарські трави, вояки, які зазвичай ходили в патрулі, діставали зброю, інколи про щось перегукуючись.

— Я не знаю, що робити, чесно. - Мовив тихо Часокол. - Можливо, треба піти до Зара. Може, він щось підкаже або чимось зможе нам допомогти. Але ось чим саме?...

— Я певна, що він спробує зробити все, що тільки зможе. - Так само мовила його сестра. - Все-таки, він любить Мірарду, й зробить усе, щоб врятувати її. Тоді, можливо, наші шанси підвищаться.

— Сподіваюсь... 

    Хлопець перевів погляд на вхід до табору, куди забігли декілька людей. Вони швидко дихали й намагались врівноважити дихання. До них вийшов Лург.

— Ну що, які новини? - Запитав він, підходящим до них ближче.

   До тих, хто тільки но прибіг, почали підходити й інші, щоб почути новиьи. Брат з сестрою теж підійшли. Один з Лісних нарешті мовив:

— Вона ніби пропала. А на одній з галявин знову багато смоли, наче Мірарда з кимось билася.

— І Джагорн теж зник. - Мовила якась жінка, виходячи з кубла. - Може, його теж забрали.