Глава тринадцята. Клас.

   Цей "Клас" був дуже великим магазином. Таким великим, про який мені розповідала Каріна ще на початку нашого шляху додому, коли я тільки почала знайомитися з двоножачим світом і таким великим, яким я його собі уявляла. Набагато більше, ніж у "АТБ" людей ходило по цьому великому й гарному магазинові, обираючи та купуючи потім потрібний для себе товар. Дехто ходив зі списком продуктів або ще чого не будь, мабуть, боячись, що десь загубить цей клаптик паперу або забуде, що хотів купити, тому тримає його майже перед носом. А ще перше, що я помітила, як тільки ми зайшли сюди, це те, що тут приємно пахло хлібом з маком. Може, не так приємно, як у метро, але все ж таки, це теж щось.

   Наші дракони знову залишилися літати під хмарами на вулиці вже з власної волі, мовивши, що нам не треба вже так поспішати, тому що ми вже майже поряд. А Каріна легенько але не меньш роздратовано від того, що я стою на одному місці, штовхнула мене вперед під правий бік, ніби показуючи, що їй вже набридло чекати, доки я нарешті роздивлюся усе, на що можуть подивитися мої очі. Я потерла легенько правий бік. Не було боляче, але трішки нестерпне відчуття все ж таки було.

-- Давай, іди вже нарешті уперед. - Мовила роздратована дівчина, неначе  така ж зла й роздратована пантера, яка загубила свою здобич у хащах диких лісів, де ще не встигли побувати ніякі двоногт. - У нас тут два поверхи для розгляду, та й дракони можливо скоро вже занудьгують літати без нас - І вже більш тихо додала: - можливо навіть хтось з них сюди зайде з нетерплячки, щоб тільки нас скоріше звідси спробувати дістати....

   Я швидко пройшла між нудними й вищими рядами залізних полиць, які бачила у АТБ і на яких стояло багато усякого. Так, тут є й інший товар, але мене він не зацікавив, тому що я вже приблизно могла уявити, що це й до чого. Тому вже через декілька хвилин ми вже піднялися на другий поверх, де мене майже одразу зацікавила невисока, але довгенька полиця, біля якої частіше ходили жінки - двоноги, милуючись речами на цій полці і ніби уявляючи ці речі на собі. 

   Підійшла до цієї полиці й трішки примружилася від того, що вона була більш яскрава, ніж усе інше довкола нас для того, щоб більш детально розгледіти те, що на ній лежить. А лежало на ній багато різних як я зрозуміла прикрас з каменів та матеріалу, якого я ще ніколи не бачила у своєму житті і деякі з яких трішки сліпили мені очі від їхнього "світла". Вони усі були різні, не повторювалися й були по своєму гарні. Але чомусь мені вони не дуже подобалися. Принаймні не так, як подобалися цим двоногам - жінкам, які все ходили туди сюди після цих прикрас, тихо і майже про себе ахкали й охкали від їхніх мрійливих думок про те, що вони нарешті дозволили собі купити хоча б одну з таких прикрас. Одна навіть намагалася вмовити свого чоловіка купити їй одну з таких прикрас, але той вагався і намагався усіляко відмовлятися від цієї затії. Можливо скоро його аргументи нарешті закінчаться і він купить своїй жінці бажану прикрасу.

   А мені було більш до вподоби щось менш сліпуче й більш просте, ніж усе це, на що я зараз дивлюся й намагаюся розгледіти усе одразу, що у мене виходило так собі. Наприклад звичайний сірий камінь з ниткою на шиї чи невеличка ковбочка, наповнена в'язкою глиною та дрібним піском. Або навіть зуб якоїсь тварини по типу лисиці чи мушля равлика, який чомусь залишив свою домівку, коли виліз під дощ, теж підвішена на чиїй небудь довгій шиї. Ці прикраси, які зараз я бачила, мене не приваблювали, як ті прикраси, які я вже встигла побачити за усе своє недовге й трішки нудне життя. Так, може вони дійсно гарні і коли небудь мені все ж таки зможуть хоч чимось сподобатися, але зараз усе одно щось не те...

-- Що, обираєш собі підробну й тим самим не дуже дорогу прикрасу? - Гаркнула якась жінка голосом, сповненим бажання спровокувати когось, щоб почалася сварка і задоволенням від того, що вона нарешті знайшла собі нову жертву. Я озирнулася на її голос, а жінка продовжила знущатися, щоб хоч якось викликати в мене емоції: - Гадаєш, що зможеш собі дозволити саму найдешевшу з них? Да ніколи! Такі як ти ніколи не зможуть собі дозволити навіть камінець з вулиці, не те, що подібні прикраси, які можливо колись носили древні королі чи королеви.

   Я просто стояла і мовчала, дивлячись на жінку вбивчим поглядом і при цьому розуміючи, що кожен різкий спалах моєї агресії - і жінка мертва. Згадався той момент, коли я майже так само вбила Сапфіру. Тільки там щось неначе спробувало мене захистити від здичавілої дівчини. А тут, я впевнена, що якщо я знову почну потихеньку переставати себе контролювати, це щось знову вирветься на свободу і на цей раз зможе вбити усіх людей у цьому великому магазинові, тому що його ніхто контролювати ніяк не зможе. Жаль, що я не можу зробити так, щоб мої очі могли кого небудь спепелити одним лиш моїм поглядом, коли це потрібно.

-- А ти чого чіпляєшся до нас? - Різко гаркнула Каріна за мене. - Робити нічого чи з твоїх рідних усі по різних станах почали їздити, а ти як лохушка тут залишилася і тепер свою злість через них на когось тут ходиш і виливаєш? - З гордовито піднятою головою Каріна пройшла повз мене і тихо попросила йти за нею, щоб та жінка не придумала ще щось.

   Ми пройшли далі, залишивши того мерзенного двоногам стояти і придумувати більш геніальні слова, щоб нам відповісти. І я побачила це. Ось вона, зброя двоногів, яку зазвичай вони використовують так би мовити для самооборони. Від її вигляду мене кидало то в жар то в холод, неначе я побачила не звичайну річ, яка зараз просто лежала за стеклом на своїй полиці і майже ніхто на неї не дивився, а велику потвору, яку треба якось відігнати від свого дому.

     Замість того, щоб вийти у чесний бій майже без ніякої зброї - хіба що з якоюсь палицею чи великим каменем, - двоноги беруть цю штуку з собою і потім ще дивуються, чому їх примушують виконати якесь наказання. Та й до того ж, завдяки цій зброї вони нікого до себе близько не підпускають, набагато швидше роблячи рани та вбиваючи того, хто не має подібної зброї при собі і тому йому залишається тільки йти впритул, натикаючись на швидку й мабуть дуже болючу смерть.