Глава дванадцята. Площа.

    Вона була дуже великою. Набагато більше, ніж та галявина у нашому лісі, де часто збирається велика купа двоногів. Ще не встиг повністю розтанути на ній сніг і тому він валявся то тут то там невеличкими купками, деякі з них брудні, майже чорні. Був світанок. Багато хто з двоногів ще спали у такий час. А ті, хто не спали, рідко їздили або ходили туди сюди, не звертаючи уваги на як мені пояснила знову Каріна, площу. З-під колес їх машин інколи летіли у сторони бризки брудної води. У деяких місцях рівними смугами стояли такі ж саме, але різних кольорів, розмірів та форм машини, присипані на диво ще не розтанувшим снігом або невеличкою корою льоду.

-- Треба спускатися! - Крикнула мені Каріна, перекрикуючи нестерпний вітер, приклавши майже до самого роту долоні, якими вона нарешті відпустила сідло, прикріплене до Темного Полум'я ще позавчора. - Доки нема двоногів, які нас можуть побачити або в повітрі, або те, як ми спускаємося!

   Бідненька. Мабуть, ще недостатньо звикла до польотів на драконі і дивних відчуттів у той момент, коли мало того, що на тебе летить зустрічний вітер, тебе калашматить ще й інший потік майже з усіх боків. Попросивши Сніжного приземлитися на площі, я приготувалася до того, що зараз ці самі потоки стануть ще більш сильними, холодними й нестерпними. Каріна зробила те саме, але попросила вже Темне Полум'я.

   Обоє драконів приземлилися майже поруч друг з другом. Від їх швидкого й різкого доторку лапами до холодних, квадратних та рівних цеглин сірого кольору, які укладені тут майже усюди полетіли бризки. З-за цього ми з Каріною не одразу злізли зі спини своїх драконів, а дочекалися, доки усі бризки нарешті впадуть у ще одні калюжі.

-- Це місце, де ми зараз, як я казала раніше, називається площею. - Почала Каріна, нарешті злізши з Темного Полум'я. Я теж злізла зі Сніжного і розім'яла затерплі від польоту та холоду руки й ноги. - У кожного города є своя площа. Вона центр городів. У кожного такого городу є свій центр.

-- У нас у лісі теж є подібний центр? Наприклад у нашому таборі... - Запитала я. - Чи це стосується тільки городів?

-- Не знаю, якщо чесно. Я історією вашого народа не цікавилася, та й цікавитися нема від кого, тому що з нас обох такі собі знатоки історії твого Лісного Народу.

-- Ну, це так. - Я потисла ніяково плечми і роздивилися усе довкола нас.

   Було декілька магазинів. Двоє з них скривалися за листвою та стовбурами дерев, тому напис було складно роздивитися, як і саму будівлю. Інший, третій, був повернутий до нас задом і ми бачили лиш пласку темно сіру стіну, біля якої стояло декілька сміттєвих як я здогадалась сама, не питаючи, бачків. Та й логіки особливої для цього не потрібно знати, щоб назвати ємкість зі сміттям одразу сміттєвим бачком. Напису цього магазину теж не можна нормально роздивитися. Зверху видніються лиш білі половини написа або написів, які дають можливу зрозумілість магазину і його "ім'я".

   У одній з машин, яка припаркована біля тротуару, щось робить двоніг. Машина велика, грузова. Колись бачила таку, коли та проїжджала біля нашого лісу десь біля одного з його третіх ярусів. Але ця була менша за розмірами, але роботу робила майже ту ж саму. Хіба важких речей не возила, як більш великі та масивні її "сородичі". На одній зі сторін цієї машини було зображено три кульки замороженої двоногами води різних смаків і кольорів. Як їх там Каріна називала?... Морозиво, точно! Приїхав мабуть, торгувати.

   Повертаюсь до двох наших драконів, які теж стояли і озиралися, роздивляючись те, що ніколи не бачили, тихо кажу:

-- Вам треба летіти звідси і літати у небі. Так двоноги подумають, що ви птахи, а не дракони і не звертатимуть особливої уваги. Тільки зараз треба буде зрозуміти, куди саме далі ми підемо. - Після цього я подивилася на Каріну, яка мала б вказувати дорогу.

    Сніжний вигинає свою довгу шию, від чого його гарна біла луска на ній переливається різними кольорами і невдоволено видихає на мене легкий потік вітру, розтріпуючи моє волосся пшеничного кольору і розкидаючи їх по плечах. Тільки йому дозволяю так робити.

-- Чому ми повинні йти не разом? Зараз же набагато швидше доберемося до нашого дому, якщо будемо летіти! Тут же зовсім мало залишилося!

-- Зараз тут є багато цікавих речей, які Мірарді слід побачити хоча б раз. - Швидко відповіла Каріна замість мене. - А увечері, коли стемніє і ніхто вас нормально роздивитися тут не зможе, ви повернетеся, ми трішки відпочинемо і полетимо знову зранку. - Підхопивши мене під лікоть і почапавши уперед, вона на додачу кинула драконам: - Не хвилюйтеся, більше одного дню и тут не затримаємося. Навіть пробудемо тут менше, ніж ви думаєте.

..

..

..

..

..

   Гуляємо по як його назвала Каріна парку вже доволі довго, досі за увесь цей час не дивлячись на усі ті прикольні речі, про які до цього моя подруга. Обманула? Тут багато дерев, але недостатньо, щоб нагадати мені про мій рідний ліс. Інколи зустрічаються невеличкі магазинчики, у яких продають або їжу, яку я ще ніколи не їла, або якийсь інший нікому мабуть не потрібний мотлох. Вже потихеньку починало сутеніти, а значит дракони 

   Каріна схватила мене за руку і потягла на відкриту галявину, де знову були виміщені ті самі пласкі й не випуклі цегли темно сірого кольору, який починає ніби мерехтіти. Там було щось схоже на гейзери, про які колись нам розповідали старійшини, але вживу я не бачила їх ніколи ще не бачила. Деякі з них то з'являлися, то зникали десь під землею і не закінчували робити це аж доти, доки ми знову не пішли від них. Але вони навіть тоді, коли ми пішли від них, продовжували робити свою справу.

   Біла піна на їх кінцях, коли вони чекали буквально секунду - дві а потім швидко падали вниз, так само то зникала, то з'являлася, неначе її й не було ніколи, або вона була тут вже достатньо довго. Також від них відлетіло трішки бризок і коли почало потихеньку темніти, зажглись під цими "гейзерами" великі білі ліхтарі, які тільки добавляли їм краси.