Глава десята. Знайомі місця.

      Знову пройшовши достатньо довгий шлях, на якому роблячи невеличкі зупинки, щоб відпочити, поїсти та ще трохи потренуватися, Каріна з кожним днем становилася якоюсь дивною, неначе вона знала, де саме опинилася, але біля неї кружляли здогадки про це. Коли я не витримав, запитала у неї про це, Каріна сказала, що коли вона зможе знайти підтвердження своїм здогадкам, тоді вона усе мені розповість. Аж до сьогодні вона про це мовчала, неначе боячись про це розповісти.

-- Я знаю цей город... - Нарешті мовила Каріна десь під вечір, коли ми знову зупинилися на невеличкий відпочинок. - Знаєш, чому саме я його знаю? - Запитала вона тихо, подивившись на мене пильним поглядом, а я похитала головою, буцімто "ні, не знаю". - Я у ньому народилася й росла. Можливо ти теж, але не у самому городі, а у одному з його лісів.

   В мене майже як то кажуть відпала щелепа від такої можливо несподіваної інформації, яку Каріна тримала у собі доволі довгий час і нічого мені не хотіла розповідати. У цю секунду я просто забула усі ті пригоди у тих двох дивних світах, наші тренировки і намагання повернутися назад, додому. Неначе цього взагалі не було і зараз ми просто вийшли з лісу на таку собі "екскурсію" по світу двоногів. Неначе зараз я просто прокинуся зараз у своєму затишному кублі і зрозумію, що усі ці пригоди - це усього лиш мої дивні сни...

-- Ти... - Тихо почала я, але на декілька довгих та тривалих секунд затнулась, не знаючи, як правильно усе сказати і які треба більш кращі слова підібрати до цього моменту. - Увесь цей час ти намагалася зрозуміти, зайшли ми у знайомий для тебе город ще з дитинства, чи ні? - не дочекавшись відповіді, я продовжила: - якщо це так, то тоді давай швидше знайдемо ті ліси, про які ти казала!

   Зараз я відчувала, що ось ось я нарешті зможу потрапити до свого рідного лісу, до свого дому, де була й росла разом з іншими майже усе своє життя. Що зможу знову вдихнути запахи лісу та тепла і послухати співи птахів, як раніше.... А потім? Потім що буде? А якщо ніхто не прийме мене та Каріну і усі наші страждання заради повернення додому були лиш марними спробами щось змінити?

-- Не зараз. Я хочу спробувати зрозуміти більш детальніше, до якого саме лісу нам потрібно йти, щоб наші сили не зникли марно, доки ми будемо бігати по усіх лісах і шукати потрібний. Що ти бачила, коли була на окраїні свого лісу у останні миті свого життя там?

-- Ну... Я бачила декілька великих домівок двоногів... - Почала я, напрягаючи мізки для того, щоб усе згадати. - Одні з них - якраз ті, які знаходяться ближче до нашого лісу, - недавно сбудовані. А ті, що далі від нас, більш старі. Ще я бачила невеличкий дитячий майданчик...

-- Що було на майданчику, пам'ятаєш? - Запитала у мене Каріна, як тільки я закінчила свою невеличку розповідь.

-- Я пам'ятаю дві гойдалки, дивну металеву гірку, якусь дивну фігню, на яку сідає двоє дітлахів і вона їх туди сюди підіймає і ніби все...

-- Добре. Я знаю, де це, тому завтра або післязавтра - коротше, як вийде, - ми вирушаємо туди, якщо в тебе нема якихось особливих справ чи планів на найближчій час. Добре?

-- Добре. 

-- Зараз я б хотіла і для Темного Полум'я зробити сідло. Ти мені з цим допоможеш?

-- Звісно. - Я посміхнулася, розуміючи, що якщо я всеодно б сказала "ні", тоді б процес створення пішов набагато повільніше і до лісу ми б прийшли набагато пізніше, ніж планували.

    Сніг вже у деяких місцях розтанув повністю, залишаючи чорні галявини мокрої від замерзлої води землі. Вже потихеньку на деревах з'являлися маленькі, зелененькі й гарні листочки. Зовсім скоро деякі з дерев будуть гарно квітнути, усіявшись білими та трошки рожевими квітами і їхні запахи буде розносити вітер на багато багато кілометрів.

   Каріна пішла шукати вербу, щоб зробити майже те саме сідло вже для Темного Полум'я. Я роззирнулася по сторонах, шукаючи хоч малого прихистку дерев, щоб хоч трохи зловити ностальгії по рідній домівці у лісі. Хоч як би я ненавиділа Морока за те, що він мене ні за що відправив у мабуть вічне вигнання, я усе одно сумувала за своїм домом. Там я росла й дорослішала з кожним днем навіть попри те, що мене багато хто там не приймав.

   Хоча можливо я дорослішала вже тоді, коли була далеко від свого дому. Тому що там в мене не було якихось особливих зайнять чи справ, які б допомогли мені хоча б здаватися у очах інших більш дорослою, ніж зараз. А тут, коли я потрапила у інший світ, мабуть тільки тоді я зрозуміла, яке цінне у мене життя і що не треба сумувати так часто за своїм домом. Може, воно й на краще, що провідник вигнав мене. Я змогла більш детально зрозуміти себе та для чого я тут і нарешті знайшла трьох найкращій друзів, яким довіряю своє життя.

   Сніжний полетів для того, щоб на самоті трохи політати вже хвилин двадцять тому, щоб зібратися з більш глибокими думками, що нам треба робити буде далі, а я зрозуміла, що ще декілька місяців і мені цієї осені виповниться тринадцять років. Що тоді я вже буду достатньо дорослою не зважаючи на вік а зважаючи на те, що мені вже довелося пережити за останній час... Що я вже теж зможу стати провідником Лісного Народу, якщо мене ним хтось захоче колись назначити.