Глава дев'ята. На спині у дракона.

    Як тільки сьогодні зранку я вділа на білого дракона його сідло та сівши у нього, закріпила ноги, щоб не впасти під час польоту, Сніжний різко розправив свої великі крила й здійнявся у небо. З-за цього на землі здійнялася невеличка курява пилу, який у свою чергу взявся незрозуміло звідки. Різкий порив вітру подув у моє лице й тіло, не даючи мені роздивитися краєвид з пташиного польоту.

   Я хотіла було попросити Сніжного, щоб він більше не робив таких різких рухів, коли я у нього на спині вже декілька разів. І за ці декілька разів мої легені швидше наповнювалися холодним повітрям, яке неначе вколювало мене у середині тисячма голками. Білий дракон неначе спеціально спочатку трохи розігнався, щоб не дати мені висловити й слова у сторону його помилки.

   Я подивилася униз. Ні, мені не було страшно від того, що кожного моменту я можу впасти. Цей політ і те, що я могла кожного моменту впасти, скоріше не лякали мене, а заворожували. Так, смерть мені лячна, з-за цього й впасти страшно. Але загалом, відчуваючи, що я не можу впасти з-за надійного кріплення мене трішки та й заспокоює. 

    Домівки двоногів були маленькими, цятками, а голі, безлисті дерева були майже невидимими, дивлячись на те, що ми були високо у небі. Вони ніби пливли повільно за нами, нікуди не поспішаючи, а потім становилися на своє місце і більше не рухалися. Кожна з таких речей вважала за потрібне спробувати пройти трохи за нами, а потім зупинитися і знову завмерти, але вже мабуть назавжди.

    Вітер тут лагідно обдумав відкриті галявини мого тіла, майже непомітно лоскочучи, від чого становилося трішки смішно.  З-за цього складувалося відчуття, неначе зараз я керую великими крилами дракона, вимахуючи ними повільно то вгору то вниз. Неначе відчуваю під ними потоки повітря. Неначе відштовхую ці самі потоки повітря своїм хвостом у різні боки, щоб вони знову підтримували мене, дозволяючи у будь який момент набрати швидкості і чкурнути куди небудь.

   Сніжний, бачачи, що я вже звикла до відчуття польоту, почав знову повільно набирати швидкість, на цей раз вже своєю "повільністю" даючи мені зрозуміти, що треба приготуватися до ще однієї шаленої швидкості. Луска білого дракона виблискувала на сонці приємним сяйвом і якби ми пролітали повз кубла двоногів чи їхні магазини, на них залишалися зайці від променів сонця, які слідують за нами по п'ятах, не бажаючи покидати нас.

    Мені хотілося голати від задоволення, але я розуміла, що один зайвий звук з нашої з білим драконом сторони і нас хтось з двоногів може почути. А потім настане якась біда і Сніжного навіть можуть у мене відібрати, нібито білого дракона у мене й не було ніколи. Та й сам дракон мабуть вже встиг призвичаїтися та звикнути до мене, тому так просто не віддасть у чужі руки, коли щось подібне станеться, так само, як і я його. Того, щоб хтось забрав або мене від Сніжного або Сніжного від мене нам не треба.

    Швидко повернувши кудись наліво, дракон почав швидко падати, але його крила були ще трішки розгорнуті, що означало тільки те, що так заплановано. За останній рік, що я провела його з цим драконом, я навчилася довіряти йому, як самій собі. І тому я вже знала наперед, що дракон так тільки розважається, спочатку швидко падаючи униз, а потім знов здіймаючись у чисте небо. 

   Знову почав пришвидшуватися, дракон почав вже летіти майже поряд з невеликим озером, яке відображало нас майже повністю. Вода на диво була не покрита кіркою тонкого чи достатньо товстого льоду, тому Сніжний торкнувся передніми лапами води. Від цього полетіли невеличкі бризки, але до мене вони не діставали. І ось дракон знову набравши висоту, знову почав падати.

   Сильним порухом своїх великих і могутніх крил Сніжний різко підняв нас у гору, зробивши це майже біля самої землі. Мабуть, він все ж таки встиг торкнутися кінчиками лап асфальту чи холодної землі, покритої білим снігом. Але йому було весело так само, як і мені. Відчуття адреналіну від такого швидкого польоту, який був у нашому житті вперше тільки підбурював нас літали так декілька довгих хвилин, насолоджуючись кожною секундою, проведеною разом у повітрі.

    Було таке відчуття зараз, неначе я сама керую цими великими й могутніми крилами великого, білого й гарного дракона, розмахуючи їми туди сюди і гоняючи під ними то туди то сюди великі потоки сильного й такого ж могутнього  вітру. Неначе я зараз різко й потужно махнула великим хвостом від захвату першого польоту разом. Неначе саме я зараз переможно рикнула від того, що за такий довгий час ми нарешті змогли разом вперше злетіти.

   Нарешті Сніжний приземлився майже на тому ж самому місці, звідки ми здавалося, тільки но полетіли. Потупцявши на місці декілька секунд, білий дракон почав вичищати бруд між пальцями та пазурями, не видаючи жодної своєї емоції від того польоту, який трапився тільки но. Але я знала, що Сніжний був дуже задоволений від нього. Тому що дракон відкрив мені свої справжні почуття, дозволив думати разом з ним і відчувати його думки, як свої. Від цього в мене на душі ставало легше. Після цього нашого польоту разом, ми нарешті стали справжніми друзями - вершником і драконом.