Глава восьма. Сідло для дракона.

     Вже через декілька днів, як ми з Каріною почали тренуватися - точніше вона тренуватися а я більше згадувати, але все одно теж трішки тренуючись, - ми змогли вже пройти як мінімум десять відсотків наміченого нами раніше шляху. Але моїм чи принаймні якимось іншим лісом навіть і не пахло. Та й здогадок та натяків про те, що десь поблизу є найменший ліс, де я змогла б побути трішки на самоті, ніде не було. А сніг іде починав потихеньку танути, відчуваючи, що вже через декілька неділь настане хоч і невеличке, але більш тепле тепло, ніж зараз.

    Ці двоноги що, спеціально зробити так, щоб майже усюди були тільки їхні домівки та дивні споруди, з одними з яких я вже змогла трошки познайомитися. Будучи такими великими, деякі такі їх домівки на мене давлять з усіх боків і я відчуваю, що скоро збившись зі шляху, піду шукати новий ліс, щоб хоч трохи прийти у себе і згадати ті часи, коли я була ще у лісі. Вже вважайте трішки більше півроку пройшло після того, як мене звідти скажімо так ні за що просто взяли й вигнали, навіть не давши зібрати невеличкий пакунокок речей та придумати, куди саме можна буде йти далі та шукати собі новий дім.

    Сніжний розкабанів за останній час настільки, що вже міг нести мене на своїй спині і навіть літати зі мною разом. А з того моменту, як тільки ми побували у "АТБ" та "Фокстрот", як сказала Каріна, пройшло приблизно два або навіть три тижня. Тоді я могла ще біло синього дракона ледь ледь нести на своїх руках і визирали з-за його великої туші. А своє біло жовте плам'я він міг протримати десь приблизно три, а то й чотири хвилини, після цього хвастаючись, що якщо він потренується ще, то тоді зможе його тримати набагато довше, ніж зараз. 

    З-за вже достатньо великих розмірів білого дракона, я вирішила, що вже пора остаточно приборкувати цього ще трішки дикуватого дракона і намагатися літати на його спині, і через деякий час остаточно зрозумівши, що ця ідея мені подобається, я розповіла її Сніжному. Білий дракон погодився і мовив, що вже давно пора було задумуватися над тим, яким буде його сідло, поясняючи потрібність сідла тим, що якщо будуть різкі повороти у повітрі, я змогла втриматися на його спині й не впасти, щось собі зламавши. Але як саме і з чого його треба робити - ніхто з нас не знав.

-- Може, спробуєш його "призвати"? - Запитала здавалось би, таке легке й очевидне питання.

-- Я могла б це зараз зробити, але я навіть уявлення не маю, як саме виглядає хоча б звичайне, НЕ драконяче сідло. Якщо ми зараз хоча б спробуємо його зробити, у нас будуть більші шанси того, що я зможу зрозуміти, яких саме розмірів вони будуть нам потрібні, з якого більш кращого матеріалу, який не підведе майже одразу вони повинні бути і як їх можна буде зробити кращими, якщо у нас будуть якісь ідеї про це. Також ж ще одне но. Як я казала раніше, я не знаю, як виглядає звичайне сідло для коней чи для когось ще.

-- Ти знаєш про коней? - Здивувалася Каріна. - А я гадала, що вони не водяться у лісах, де повно людей...

-- Коні не водяться у нас, але колись хтось брав такого і відводив до нашого лісу, себто показуючи йому, яким хижим буває світ за межами його домівки. - Пояснила я та почала думати, як саме нам можна зробити сідло.

   Точніше поки що саме мені, тому що Темне Полум'я ще не достатньо підросла для того, щоб носити сідло та свого вершника у ньому. Так, вона вже достатньо велика, але для цього ще трішки замала. От пройде десь з тиждень - два і вона теж буде готова до цього. А зараз поки що сідло потрібно саме нам зі Сніжним.

   А що, як використовувати гілки верби, хитро сплечуючи їх між собою і в результаті отримуючи непогане сідло? Я вже приблизно уявила, як саме це треба зробити завдяки тим довгим, доволі гнучким гілкам жовтуватого кольору, які дуже складно, які важко якось зламати. Також я теж приблизно уявила, якої саме форми треба буде зробити сідло і зціплення, яке б тримало його майже щільно біля стіни білого дракону. Залишається тільки знайти саму вербу, дістати достатньо гілок і почати роботу. 

    Але де саме її можна знайти?... У нас у лісі вона була на тій широкій галявині на другому ярусі, де зазвичай у теплі дні збирається багатьско двоногів, за якими я інколи любила споглядати, але тут, де майже нема таких дерев, я не знаю, де її шукати... Хоча он вона, розкинув свої довгі гілки по землі. Ніхто явно їх давно уже не обрізав, щоб прибрати з дороги, тому нам дуже пощастило з цим. Тому вони вільно лежали по землі довкруж стовбуру їх дерева і у деяких місцях торкалися асфальту.

   Озирнувшись по сторонах, щоб зрозуміти, чи дивиться зараз на нас хтось, я швидко підійшла до верби. Каріна зацікавлено поглядала на те, що  я збираюся зараз робити, а сама я швидкими й вмілими рухами спочатку залізла на одну з гілок дерева, які не були тими, які збиралася взяти зараз я, майже моментально після цього "відрізала" від дерева декілька найдовших його на мій погляд гілок. Ті впали на землю з тихим, ледь чутним "хрясь", але не зламалися, а я задоволена своєю швидкою роботою, злізла з гілки й почала гадати, як саме їх треба сплести поміж собою, щоб утворилася поверхня.

   Каріна, здається, зрозуміла, що саме зараз я хочу зробити і тому, підійшовши до мене, стала робити так, щоб довгі й трішки тонкі гілки верби, не вискакуючи від її пальців, сплеталися разом без зайвих дірок між ними. 

-- Знаєш... - Тихо мовила я, слідкуючи за рухами рук моєї подруги і знову боячись того, що хтось зайвий нас може почути. - У мене таке відчуття, що в мене зарано забрали дитинство.

-- У тебе його взагалі як на мене ніколи й не було. Та не могло бути. - Каріна на секунду відволіклась від робити і закрив очі на декілька секунд майже на половину, подивилася на мене пильним поглядом. А потім знову продовжила плести, вже не відволікаючись ні на що. - Хоча, це ще з якої саме сторони треба подивитися. З одного боку, тобто з боку двоногів, у тебе його звісно не було. Тому що ніхто з нас, тобто двоногів, не живе у лісі та не має тих правил, які маєте ви. Так, деякі народи двоногів все ж таки можуть жити у лісі, але уж ніяк не так, як це робите ви. Але якщо подивитися з боку Лісного Народу, то можливо воно в тебе й було. Ти усе зрозуміла? - Запитала вона, показуючи мені вже невеликий кутик щільно майстерно сплетених поміж собою гілок верби, неначе дівчина цьому вчилася з самого народження.