Глава сьома. Полювання, риболовля та драки.

-- Так як я тебе навчила розуміти, що таке магазини, що у них можна робити, за що і як там купувати речі, будь ласка навчи мене або полюванню або ловити рибу.

-- Навіщо тобі це? - Пирхнула я, розуміючи, що Каріна завалить свої іспити навіть тоді, коли полювати навчиться увесь Лісний Народ разом узятий.

-- Тобі було цікаво дізнатися хоч щось про двоножаче життя? - Запитала моя подруга і отримавши від мене згідну відповідь у вігляді "так", продовжила: - от і мені цікаво, як саме ви полюєте та рибалите без усілякого знаряддя. В обмін на хоча б одну тренировку з обох тем я більше не попрошу тебе навчати мене нічому, що вмієш ти і твій Народ.

-- Як на мене це прохання дуже нелогічно зараз прозвучало. Двоноги майже ніколи подібним не займалися, тому для них це може бути складо, якщо не неможливо і зі сторони може здаватися тупим. Вони не звикли до цього так, як звикли ми і тому у них постійно можуть бути якісь труднощі з тим чи іншим моментом. Я не кажу, що у них труднощі не виникають при їхньому способові полювання, але тут вони будуть "валити" свої випробування кожну спробу. Скажу чесно - я не впевнена, що у тебе щось взагалі зможе вийти навіть якщо ти довго будеш тренуватися й дуже цього захочеш.

   Каріна після цього доволі довгий час стояла і просто втупляла у одну точку, осмислюючи мої слова. Хмари на небі поступово починали розходитися і відкривати чисте, голубе небо і сонце, про яке майже усі так довго мріяли за останній час холодів. І ось Каріна почала намагатись доказати мені, що полювання ій дуже допоможе:

-- Якщо ми відірвемося від цивілізації, до якої звикла Я, тоді діставати їжу будуть усі з нашої банди окрім мене. А я буду просто пустим місцем у цій сфері, тому що я не маю ні того знаряддя, що допомогло б мені у полюванні чи ловлі риби, ні того знання про те саме полювання чи ловлю риби, яке вже встигла отримати ти, коли ще знаходилась у своему Народі. А якщо ти кудись підеш і на мене хтось нападе? Мірардо, - Каріна вперше за останній довгий час називає мене по імені а не просто "Лісна", "подруго" чи "Та-що-жила-у-лісі". - Мені це справді цікаво і потрібно. Тому що я впевнена, що коли мені ці знання будуть потрібні як ніколи - тоді, коли я буду вмирати з голоду а цивілізація буде хтозна де, - я зможу скористатися цими знаннями.

   Я повільно кліпнула. Чи справді вона готова до того, щоб пройти увесь цей шлях і при цьому намагатися не марнувати не свій час, не мій? Вона ж усього лиш двоніг, їй без того знаряддя для полювання та риболовлі робити біля річки та у лісі нічого!

-- Що ж, добре. Я згодна. Я навчу тебе усьому, що бачила, коли спостерігала. Навіть спробую навчити битися, якщо на нас хтось спробує напасти. Добре? - Каріна згідно кивнула. - Тоді давай знайдемо тихе й спокійне місце, де нас ніхто з зайвих не побачить і почнемо.

..

..

..

..

..

-- Повторюй за мною. - Мовила я і майже повністю притиснувшись до землі, почала тихо підкрадатися до невидимої жертви.

   Я відчувала, як мої м'язи неначе натяглися від напруги і трішки невдобної пози, але я продовжувала нести тіло повільно й тихо над землею. Так, може на реальному полюванні та нещасна миша чи горобець давно б вже почули мої кроки або побачили рухи, але зараз ми обоє тільки тренуємося.

     Уявивши, як невидимий горобець, переставши намагатися знайти собі іжу на землі, щось підозрює й починає прислуховуватися, швидко озираючи по сторонах свою малу голівку з ще меншими оченятами. Але він не втікає - йому заважають бачити ворога (тобто мене) уявлені невидимі кущі, у яких я сидячи, почала підкрадатися до нього.

   Здавалось, мої м'язи, як і усе моє тіло, напружилрся так, як ніколи раніше цього не робили. Сердце застукало так, що здавалось, воно зараз впаде на холодну землю, вирвавшись з западині моєї груди. Я намагалася вирівняти дихання й тим самим "вгамувати" такий швидкий рух свого серця, але це ніяк не вдавалося мені зробити. Принаймні зараз. Мої м'язи напружються до максимуму, я відчуваю, що якби зараз на мене дивився хтось з Лісного Народу, вони б хоч трохи пишалися мною, що я у такі ранні роки нарешті когось навчаю. І....

    Різко я стрибнула на невидимого горобця, який не встиг зрозуміти, що взагалі відбувається і втекти, розкидаючи у сторони щільні завіси невидимих кущів. Я притискаю маленьке невидиме створіння до землі, уявляючи, як воно намагається вирватися, як нестерпно горлає на своєму язику про допомогу і як майже вкусив мене своїм маленьким дзьобом. Роблю різкий порух, ніби вбиваю його, не даючи своїм же фантазіям мене вкусити, потім дивлюся на Каріну, яка увесь цей час спостерігала за мною та моїми рухами і поглядом питаючи:" ти усе зрозуміла з того, що я тоді показувала зараз?"

   Дівчина повільно кліпнула і спробувала зробити усе так само, як робила це я. Вона теж майже повністю притиснулась до холодної і мокрої від снігу землі, поповзла уперед. А я, як людина, яка тільки тільки стала вчителем, виправляла її по різному, коли бачила її помилки. Інколи їй казала про них і казала, як їх виправити, та коли дівчина не могла зрозуміти, чого від неї хочуть, я підходила до неї і поправляла вже трішки різкими рухами.

   Через довгий час дівчина хоч і була втомлена, але все ж таки задоволена від того, що їй нарешті вдалося декілька секунд зробити те, що я їй показувала вже не один раз. Поївши їжі, яку я знову прикликала за допомогою своєї "сили", вже майже не відчуваючи слабкості після її використання, ми продовжили старанно тренуватися - вона вчитися чомусь новому та корисному для себе, а я згадуючи.

     Ми декілька невеличких разів спробували знову полювати на невидимих створінь по типу тих же білок чи сорок, а потім діло дійшло до риболовлі.

-- Якщо пригнутися так, що на воді майже не залишається твоєї тіні, при цьому бачачи усе, що відбувається у воді біля тебе, - повчально розповідала я те, що вдалося підслухати на одному з уроків, - тоді зрозуміла річ, риби будуть гадати, що тебе нема на берегу і будуть пливти настільки повільно, наскільки почувають себе у безпеці.