Глава одинадцята. Повернення.

   Ми набагато швидше поверталися додому, ніж до цього летіли до Лурга. Доки ми летіли, чоловік розповідав трохи про своє життя.

— Колись була війна. Велика війна.

— Війна? - Запитала я, намагаючись згадати, що це таке.

— Так, війна. Хоч воювали двоноги, але й нашим теж влітало. Тоді нам довелося тікати з нашого лісу, бо там неможливо було жити через постійні небезпеки. Там часто з'являлися двоноги в зеленій формі. Вони клали якесь залізяччя, яке, коли до нього торкнешся, вибухало й знищувало усе поряд. Ще по незнанню тоді загинула майже половина Лісного Народу. Галбатор тоді наказав усім, щоб вони виходили надвір тільки в дуже критичних ситуаціях.

   Як і у нас тоді, коли хвороба тільки починала ширитися по лісу. Усі навіть до мого наказу боялися виходити зайвий раз на вулицю, щоб не захворіти і не вмерти. Я подивилась на чоловіка позаду мене, озирнувшись через плече.

— Ви якось можете зупинити хворобу в лісі?

— Можу. Але я зможу це зробити тільки коли повернемося.

— Чому хвороба вбила ліс, а людей тримає хворими, не вбиваючи?

— Бо хвороба була з першого дня створена для того, щоб знищити ліс, а не людей, щоб вони зрозуміли свою помилку, заславши мене у вигнання. Я не очікував, що вона буде настільки сильною, що хтось зможе від неї захворіти.

— Зрозуміло... - Я подивилась на землю, яка швидко пересувалася під нами.

   Цікаво, як там сестра? Чи вона вже зібрала потрібні речі та втікла? Чи може, їй не вдалося втекти з дому зі своїм братом? А чи вмовила вона його? Хто його знає цю сестру...

    ×Ти якась сумна. Щось сталося?× - Запитав в мене подумки білий дракон. ×Коли я тоді пішла на таку собі прогулянку, доки ти відпочивав, я зустріла свою сестру по матері×. ×Це та, яку ми тоді бачили у вікні?×. ×Так, вона сама. Вона просила мене, щоб я забрала її з собою. Але я не можу її так просто забрати. Я боюсь, що їй буде важко вжитися в наш Народ з нашими правилами. Також боюсь, що її там можуть не прийняти. Як мене колись... Все-таки двоноги не створені для Лісного Народу×.

   Сніжний видихнув трохи чорної пари зі своїх ніздрей й злегка по звичці вигнув шию. ×Ти змогла усім довести те, що двоноги теж на щось створені×. ×Так, але я майже усе своє життя жила в лісі. Тому мені було легше×. ×А їй що заважає зробити свої досягнення у нашому нашому Народі? Люди приймуть її, як тебе. Бо вона буде нагадувати їм тебе саму. Все-таки, ви сестри, як ніяк. Тому тільки не за зовнішністю вона може буде їм нагадувати колись тебе×. ×Але коли це буде?×. ×Можливо скоро, можливо не дуже. Ми не можемо загадувати щось наперед. Тому треба тільки чекати×.

    ×До речі, як проходила еволюція?×. - Запитала знову я. ×Добре. Спочатку знайшов потрібне місце, потім там поспав декілька днів, і на ранок я вже був ось таким, який я зараз. Мені тоді наснився сон, який я не можу розповісти, бо не пам'ятаю×. ×Цікаво, чи ти маєш тепер якісь нові здібності?×. ×Вони є. Але поки що я не бачив, які саме, бо я ще не бився з цими новими силами.× 

..

..

..

..

..

— Батьку! - Вигукнула я й підбігла до чоловіка, коли Сніжний нарешті приземлився.

   Підбігши, я обійняла батька, який вже вдруге був переді мною без маски. Хоч пройшов не рік, а лише місяць з того моменту, як ми полетіли, я всеодно дуже скучила. Ось що значить, коли ти маєш рідну людину, за якою дуже скучиш.

— Ти повернулась... - Тихо мовив батько, обіймаючи мене у відповідь.

— Так, повернулась. Як і обіцяла... 

— Ти не ранена? Нічого не болить? Не хворіла, ніхто не кривдив?

— Все добре. Якби мене хтось спробував скривдити, Сніжний би захистив мене. - Я подивилась на білого дракона, який стояв позаду мене.

— Це добре... Їсти хочете?

— Ні, дякую. Ми вже поїли по дорозі. Ми б залишились з тобою зараз на якийсь час, щоб усе розповісти, але нажаль, у нас є ще справи. Тому ти не проти, якщо коли ми вирішимо ці справи, я повернуся до тебе й усе докладно розповім?

— Звісно не проти.

   Батько знову обійняв мене, притиснувши до себе більш щільно. Мені подобалось, що нарешті в мене з'явилася хоч і не повна, але сім'я з батька та брата у вигляді Сніжного. Звісно, Лісний Народ теж для мене як сім'я. Але батько й білий дракон... Вони для мене значать набагато більше.

..

..

..

..

..

— Народ, ми повернулися! - Гукнула я, ставши на невеликий камінь. 

   Сніжний стояв справа від мене, роздивляючись синіми очима тих, хто був на галявині. Лург стояв зліва, не насмілюючись роздивлятися людей, як це робив зараз білий дракон.

— Лург! - Прохрипів хтось з найстарших старійшин і його очі запалали гнівом.

— Так, він теж повернувся. - Мовила я. - Він повернувся, щоб виправити свої помилки й почати знову жити з нами у лісі.

— Зрадникам не місце у нашому лісі. - Просичав вже інший старійшина.

— Зрадникам? Мені здається, ви, любі старійшини, приховуєте справжню історію тільки щоб не бачити Лурга поряд. Чому так? - Усі мовчать. - Я знаю, що Лург був не винен у тому, що його змусили піти у вигнання. І знаю, що це правда. Будь ласка, скажіть правду, через що його вигнали тоді.

   Наперед, до нас, вийшов якийсь старійшина. На його обличчі не було ні однієї емоції.

— Я скажу правду, раз усі чомусь так бояться її зараз сказати. - Інші старійшини поглядами перейшли на того, що говорив зараз. У їх очах до сих пір виднівся гнів, тепер направлений на того, хто говорив. Що ж там такого, що ніхто не хотів казати правди? - Коли була велика двоножача війна, Лурк, вважав за правильне вчити те, як захистити свій Народ. Тобто нас. Бо тоді його назначили наступним провідником, коли помре Галбатор. Коли на нас напали і Лурк захистив нас, багато хто побачив у ньому небезпечну людину. Усі гадали, що якщо він стане провідником після Галбатора, він знищить Лісний Народ.

    Чоловік на декілька довгих секунд замовчав, а я обвела поглядом людей. ×Ти знав про це?× - Запитала я подумки в білого дракона. ×Так, знав. Виходить, що дракони можуть «заглядати» в минуле людей і бачити те, що вони намагалися скрити. Принаймні я зміг. Я не знаю, чи є це тим, що я «еволюціонував» і я точно не знаю, чи можуть інші дракони дивитися минуле людей, але факт залишається фактом. Коли я й сказав тоді тобі, що Лургу можна довіряти, я зміг подивитися його минуле×. ×Зрозуміло...× - Мовила я й більше нічого поки не казала Сніжному подумки.