Глава десята. Звільнення.

— Ау? - Гукнула я у темряву і не отримавши відповіді, подивилась на Сніжного. - Ти певен, що це саме те місце, яке нам потрібне?

— Якщо тобі нічого не кажуть грати у камені, то і я вже не певен, що ми у правильному місці.

— Пробач.... - Мовила трохи сумно я.

— Якась ти неуважна в останній час стала. У тебе там все добре?

— Так, все добре... - Мовила я й подивилась у темряву камені.

   Я не стала розповідати білому драконові про свою сестру, бо ця розповідь могла затягнутися надовго. І тоді ми точно забудемо те, навіщо прийшли сюди. А то спочатку хвороба зі своїм серцем, потім ще й моя сестра.

   Я знову глянула в темряву. Нічого не видно, як завжди. Спробувала знову гукнути того, хто міг там знаходитися. Нічого. Чи певен білий дракон, що ми дійсно на потрібному місці? А може, той, хто там знаходиться, вже того?...

   ×Нічого не розумію.× - Подумки мовила я до білого дракона. ×Я теж. Я був упевнений в тому, що тут щось є, але моя впевненість лиш змусила нас прийти сюди ні за чим...× - Дракон опустив голову, показуючи, що йому дуже соромно за свої дії. Я погладила його по великій голові. ×Нічого страшного. Принаймні, ми розібралися з хворобою.× 

   Коли я вже була в у сідлі на спині дракона, яке ще до відльоту у деяких місцях я зробила більше, щоб дракону було зручніше, почувся тихий, ледь чутний шепіт. Дракон одразу подивився в ту сторону, де з каменю долинах звук.

— Допоможіть... Будь ласка, допоможіть... - Казав хтось усередині.

   Я одразу злізла зі спини білого дракона й швидко підійшла до місця, де в щілині між прутами просунулася рука. Я не торкалась її, бо хто його знає, що від цього може статися. Просто спробувала придивитися до того, хто говорив.

   Сиве й мабуть жорстке, як сіно волосся спадало на плечі чоловіка. Його обличчя було як і в батька, покоцане шрамами. Але ці шрами були ледь помітні, якщо придивитися. Райжуки, як і зіниці були сірі, що означало, що людина сліпа. Одяг був схожий чимось на той, який носять наші шамани.

— Чим вам допомогти? - Запитала я, переставши розглядати чоловіка.

    Чоловік нічого не сказав. Його очі подивились спочатку на мене, потім на Сніжного, ніби він міг бачити нас. Можливо, він усе бачить і я просто помилилась, подумавши, що він сліпий... Але його очі майже повністю сірі, що означає, що цей чоловік сліпий!

    Чоловік втягнув носом повітря, неначе звір. Він трохи нахилив голову вперед, до нас. Його застиглі очі ніби зазирали нам в душу, хоча можливо нічого й не бачили.

— Ліс... - Мовив нарешті він хрипким голосом. - Ви пахнете моїм домом. Що привело вас сюди? Люди нарешті зрозуміли, що я ні в чому не винен і вирішили нарешті звільнити мене звідси?

   Про що він каже? Нічого не розумію... Яка провина? Які люди? Що відбувається?

   Я подивилась на Сніжного, сподіваючись, що він хоч щось зрозусів. Той безпорадно дивився на мене, показуючи, що теж особливо нічого не вдупляє з того, що цей чоловік сказав.

— Чому ви в камені? - Запитала я.

— Вони гадали, що я небезпечний. І що вигнання мені буде недостатньо. Хоча насправді я би ніколи не пішов проти свого Народу. Підеш проти Народу - підеш проти волі Богів.

    ×Як гадаєш йому можна довіряти? Ти якось можеш його перевірити?× - Запитала подумки у Сніжного, сподіваючись, що він дійсно може перевірити, чи бреше нам чоловік. ×Спробую.× - Тільки й мовив білий дракон. Через деякий час він відповів:×Так, він не бреше×. ×Як ти це дізнався?× - Я намагалась не видати того, що ми можемо розмовляти з драконом подумки, бо ще не зрозуміло, як цей чоловік відреагує, хоча дуже кортіло запитально подивитися на Сніжного. ×Потім розповім, коли повертатися будемо. Можливо. Просто май на увазі, що він не бреше. Довірся мені×. ×Як скажеш×.

— Ви знаєте, як вас можна звільнити? - Запитала я.

— Тут є декілька печатей - якщо я вийду, коли вони ще є, я помру. Які саме печаті, я й сам до кінця не знаю, але маю декілька способів, як їх можливо можна буде зняти.

— На вас печаті наклали, чи на камінь, щоб утримати?

— На камінь.

— Добре. Кажіть, як можна спробувати зняти ті ваші печаті.

..

..

..

..

..

   Після довгих спроб нам нарешті вдалося. Камінь був розтрощений, а Лург - так назвався чоловік, - нарешті вільний. Він прибрав трохи пилу з себе й подивився на нас, посміхнувшись. Його сліпі очі втупилися в нас зі Сніжним.

— Дякую, що звільнили. Я вже гадав, що ніколи не виберуся звідти.

— Ви звісно не сприймайте моє наступне питання, як грубість, бо мені просто цікаво... Але скільки вам років?

— Майже сто сімдесят років. Мені сто шістдесят років зараз.

— Хіба таке можливо? Я чула, що люди можуть жити десь до ста років, але я не очікувала по-перше, що можна далі ста років жити, а по-друге, що у людини з таким числом років так добре збереглася їхня зовнішність.

— Якщо навчитися деяким речам, можна такими темпами прожити можливо навіть і до п'ятиста - а то й до тисячі, - років. - Тисяча років... Це дуже велике число. Хотілось би мені дожити хоча б до ста... - Я міг би навчити цим способам. - Лург знову посміхнувся мені.

— Це було б круто. Але чим я можу вам відплатити за це навчання?

— Просто поверни мене додому. 

   Я посміхнулась. Допомогши чоловікові забратися на спину Сніжного, я й сама сіла туди, але попереду. Білий дракон швидко злетів.