Глава дев'ята. Сестра.

   Попереду нас відкрилися великі поля. Десь за ними були такі ж самі великі пагорби, які здавалися трохи синіми від нашої відстані. Десь виднілися двоповерхові чи одноповерхові будинки двоногів, а на відділених парканами територіях домівок були й самі двоноги. Комусь не спалося з самого ранку, як і нам зі Сніжним. З-за того, що ми не могли спати з-за збудження - бо залишалося зовсім не трохи по словам білого дракона, - ми продовжили наше просування далі. І ось ми наткнулися на ось таке місце.

— Давай трохи перепочинемо. - Мовив Сніжний і майже одразу влігся на галявині, поклавши голову на великі, сильні лапи.

— Добре, відпочивай. Я поки пойду трохи пройдуся. Все одно спати не хочеться до сих пір.

   Я швидко спустилися по протоптаній кимось давно доріжці й пішла досліджувати те, що відбувалося тут, у цих місцях. Все-таки мені було трохи, але цікаво. Та й робити особливо нічого. Спати дійсно не хочеться, тому чого його сидіти, коли можна трохи пройтися та розвинутися?

   Коли я йшла далі, я побачила одну дівчину. Їй на вигляд юуло десь шість років. Вона здавалася мені знайомою. Ніби я вже колись бачила її...

   Дівчина побачила мене. Вона спробувала одразу сховатися хоч десь, а я підійшла до паркану її будинку, де було багато дірок і стала біля нього, почавши розглядати його. Господарі що, взагалі за ним не слідкують? Тут навіть Сніжний може спокійно пролізти, нічого не розтрощивши!

— Стій! - Вигукнула дівчина. - Не підходь до мене! Та стій же ти!

— Я взагалі-то стою, але можу сісти...

— Хто ти така? - Дівчина повільно почала наближатися до мене, роздивляючись мою зовнішність. А я у відповідь роздивлялась її. Вона дійсно виглядає знайомою мені. Але я поки що не можу пригадати, де саме могла бачити цю дівчину... - Ти здаєшся мені знайомо...

— Я теж чомусь це відчуваю, дивлячись на тебе, але не можу згадати, коли ми могли перетинатися... Слухай, у тебе випадково сестер чи братів нема?

— У мене тільки є молодший брат. Йому п'ять.

— А тобі скільки? - Запитала я. - Мені ось, тринадцять.

— Мені скоро сім буде...

— Знаєш... Мені здається, що ми все-таки з тобою родичі. Подивись на себе й на мене - ми в чомусь схожі.

— Мабуть, ти права... - Очі дівчини розкрилися трохи більше від здивування, а потім у них поступово з'явилася радість. - Повірити не можу, що в мене є все-таки сестра.

— А я у те, що в мене є і сестра і брат одразу. По матері звісно.

— Тобто? Це як, по матері?

— Тобто у нас одна мати, а батьки різні. - Терпляче пояснила я.

— А, зрозуміла. А звідки ти прийшла?

— З лісу.

— З лісу? - Здивувалась сестра. - Я звісно чула, що люди можуть жити у лісі, але не знала, правда усе це, чи ні.

— Тепер знаєш. Слухай... Не прийми це за грубість, але... Чого ти така брудна? Ти виглядаєш так, ніби ті тільки почала вчитися жити у нашому лісі по нашим законам...

— У мене п'ють батьки. Дуже сильно. І за те, що ми не оплатили воду, її нам відключили. 

— П'ють? Ну це ж ніби добре, що вони п'ють...

— Не в тому справа. Вони п'ють... Ммм...  Таку воду, яка змушує моїх батьків вести себе неадекватно, якщо багато вип'єш. А твій батько п'є? 

— Ні, не п'є. Він колись казав, що пити ніколи не буде, бо дав колись собі слово.... А як тебе звуть? - Запитала я.

— О, це круто... Мене звуть Анна. Але можна просто Аня. - Мовила дівчина й зацікавлено подивилась на мене. - А тебе?

— Мірарда. Я не знаю, як моє ім'я буде більш коротко, тому просто Мірарда.

— Незвичне у тебе ім'я...

— Ну звісно ж незвичне. У нас у всіх у лісі незвичні імена. Не такі, як ваші. 

— А як вам там жити?

— Добре. - Я не стала казати про усі ті пригоди, що ми встигли пережити. А то ще налякаю. - Нам жити у лісі дуже добре. У нас свої закони, свої місця. І ще одна найкраща річ у цьому всьому - ніхто не знає, що ми існуємо, бо ніколи не бачили нашого народу. Тому нас ніхто не ловить. Принаймні, майже ніхто не знає. - Сказала я, згадуючи батька й Каріну.

— У вас там мабуть круто жити. Я би хотіла жити у вас в лісі і не знати батьків, бо у вас там мабуть дуже-дуже круто!

— Це з якого боку подивитися. Не подумай неправильно, але я не певна, що двоножача дитина так просто зможе прижитися в лісі.

— Що значить двоножача?

— Тобто та, яка живе в городі або в селі. 

— А чому не зможу прижитися? - Знову питає в мене сестра.

— Якщо ти вже пожила серед двоногів, тобі буде важко прийняти нові закони й навчитися тому, що вміємо ми у моєму народі. 

— Я спробую. Будь ласка, забери мене звідси!

   Я глибоко вдихнула. Я би забрала Аню з собою, але в мене є трохи інші справи. Та й я не знала, як приймуть її у лісі.

— Знаєш... Зараз я не можу тебе з собою забрати, бо трохи не підходящий час. Але ти можеш спробувати прийти до нас сама, доки я буду зайнята. 

— Як це? 

— Збери усі необхідні речі - змінний одяг, їжу та воду на перший час і тому подібне і йди туди. - Я показала жестом потрібний напрямок. - Йди просто вперед, зрозуміла?

— А брата з собою взяти можна буде, якщо він захоче зі мною піти?

— Можна.

— Розкажи мені будь ласка ще щось про свій народ, бо цікаво дуже!

— Ну... Ми там полюємо, рибалимо... Еее... Ще в нас є свої шамани. Вони добре лікують різними лікувальними травами. Також вони інколи можуть призивати духів на допомогу, але це стається дуже рідко. Бо зазвичай у нас «прості» хвороби. Ну, не смертельні.

— Ого, круто...

— Так, це дійсно круто. А чого ви сюди переїхати вирішили? Я пам'ятаю, ви ніби жили зовсім у іншому домі. Ну, якщо ця інформація, звісно, не таємний секрет... - Я не знала, чи справді моя мати жила у тій будівлі зі своєю новою сім'єю, а чи тільки вирішила на якийсь час знайти прихисток.

— Я й сама не можу до кінця зрозуміти, чому батьки вирішили сюди приїхати. Коли ви тоді пішли, мої батьки здавались дуже переляканими. На наступний день ми вже їхали сюди. А потім, коли ми вже переїхали, вони вже почали як вони висловилися «від параної» пити.