Глава восьма. Серце.

    Ми летіли зі Сніжним, інколи зупиняючись, щоб відпочити й поїсти майже чотири дні. До того, як ми полетіли, я об'явила усім, що доки мене не буде, головним замість мене буде Люм, як радник. Ох і натерпівся ж він за життя, але окрім нього я поки що не можу нікого іншого назначити.

   Одного вечора сталося щось дивне - на моєму плечі з'явився невеликий, червоний гриб. Він не був схожий на мухомор. У мухомору плями червоні, а тут темно червоні, майже повністю чорні, ніби сама найтемніша ніч, яка тільки існує.

   Сніжний принюхався до запаху цього дивного гриба, який я ніколи в житті не бачила й сказав, що він ніяк не пахне. Коли я спробувала його відрізати, мені було боляче, ніби це була частина мого тіла хоча, мабуть, так і було. Тому ми вирішили з білим драконом прослідкувати за грибом.

   Коли під вечір ми знову зупинилися, щоб трохи відпочити, я швидко заснула, доки Сніжний доідав те, що спіймав на недовгому полюванні. Якийсь час мені не снилося нічого. Лиш темрява довкруж мене. Воно й не дивно. Я, як і білий дракон, вже встигли за цей втомитися.

   Спробувала озирнутися по сторонах і це мені вдалося, хоча я не була певна у тому, що моя голову повертається у різні боки. Скоріше, було схоже на те, що темрява рухалася довкруж мене.

   Дві чорні осиці втупилися в мене. Створіння, набагато вище й більше за ті кубла двоногів, що я коли-небудь бачила, дивилось на мене. Його важко було назвати людиною, хоча щось людське в ньому все-таки трохи, але було. Може, руки, або ноги? Може, голова, як у людини, або масивне тіло? 

    Шкіра створіння була темно червона, неначе людська кров, яка витікала з великої рани. По тілу проходили більш темні смуги, які неначе велике павутиння, збиралися на середині грудей створіння. Монстр не мав волосся на голові, як звичайні люди, а лиш багато грибів і червоних волдирів. Рот без губ оголяв чорні зуби створіння. Створіння мало на багатьох ділянках свого тіла десятки, якщо не тисячі червоних грибвів. Не було очей, замість них були лиш дві чорні дірки з такими ж самими волдирями. Носа так само не було, ніби його відірвали. Жахлива видовище.

   Воно повільно посміхнулось до мене, ніби побачило щось смішне.

— Я ж казав, що ми ще побачимося. - Мовило воно тихим голосом, який ніби був у моїй голові. Ніби це був мій власний голос... 

   І тоді я зрозуміла, що саме це створіння говорило до мене, коли я вперше побачилась з моєю рідною матір'ю. 

   Я не знала, що відповісти, тому мовчки стояла й дивилася на монстра. 

— Ти ж Мірарда, чи не так? - Запитало воно в мене і я повагом кивнула.

— А ти хто? - Запитала я.

— Я той, хто зіжре твоє тіло повністю. Той, хто коли-небудь створе цілу епідемію, яку не зможе знищити ніхто.

   Епідемію? Яка ще епідемія? Що він таке верзе? 

— Ти можеш дати мені нормальне пояснювання будь ласка, а не казати загадками?

— Добре. Усі, хто колись були моїми носіями, гадали, що якщо мене «приборкати», я буду постійно їм та їх дітям давати силу. Вони прийняли мене як за божество, яке надає свої послуги, лиш би тіло живе було. Але ні, я буду жити завжди, бо я можу багатьма способами уникнути смерті. Усі прийняли мене не за того. Насправді божество не дар. Божество зовсім не божество. А хвороба.

— Хвороба?...

— Так, хвороба. Дуже жахлива хвороба, яка перетворює людей на мутантів, підкорюючи їх собі при цьому. Коли людина починає використовувати мої сили, я прокидаюсь.

   Хвороба... Усі насправді прийняли його не так, як треба. Усі гадали, що це якесь божество, яке дає дозвіл на використання своєї енергії й сили. Але ніхто мабуть і не здогадувався, що це хвороба. Цікаво, хтось взагалі бачив, що це таке? Бо якби хтось все-таки побачив, точно спробував знищити. Бо це не дуже схоже на божество...

— Є ще хтось схожий на тебе? - Знову запитала я.

— Колись були. Нас було троє - три жорстокі хвороби, дві з яких знищили а іншу запечатали.

— І яке ж усе-таки твоє справжнє ім'я...? - Вже сама до себе запитала уголос я.

— Грибна чума. - Відповіло створіння. - Іншого імені мені не давали.

   Бо вони назвали хворобу так, як бачать. А вона справді покрита грибами, та ще й змушувала інших теж грибами покриватися без їхньої власної волі. Я знову подивилась на хворобу.

— Чому інших знищили, а тебе знищити не змогли?

— Бо мій старший брат не встиг знайти собі носія, а молодшого довго тримали у сухому місці. Він не міг протримати довго без води, тому й вмер.

   Цікаво, а як цю знищити? Вмерти самій десь там, у воді й не дати змоги перекинутися на інше тіло, яким би воно не було? Да ні, витрати якось не дуже довподоби. Ще трохи пожити хочеться... Мені тільки тринадцять років, я ще така молода. Але що ж його робити? Я не збираюся усе життя мучатися від того, що в мене на тілі з'являються ці дурні гриби.

   Я знову подивився на хворобу. Може, треба якось ізолювати від рослин, як його брата колись ізолювали від води? Та ні. Коли я була поряд з двоногами у тих місцях, де, майже або повністю нема ніякої рослинності, нічого особливого не трапилося. Може, удавало, що нічого не відбувається, або треба було довше бути у тих місцях? Але я ж тоді ще не знала про хворобу...

 — Мірардо... Тихо мовив хтось, легко штовхнувши мене. - Мірардо, прокинься, будь ласка! - У голосі я впізнала Сніжного.

   Якщо він будить мене, то вже точно настав новий ранок. Монстр посміхнувся до мене й так само тихо й спокійно мовив:

— Тебе кличуть. Ще можливо коли-небудь побачимося з тобою.

— Буду молитися усім Богам, щоб я більше ніколи тебе не побачила. - Мовила я і нарешті відкрила очі, потерши їх.

..

..

..

..

..

   Пройшов майже тиждень, доки ми летіли до цілі. Ці дивні гриби почали з'являтися усюди на моєму тілі, та ще й шкіра потихеньку почала червоніти й приймати той кривавий колір, як у хвороби. Мені це дуже не подобалося, як не подобався і той факт, що хвороба може заволодіти моїм тілом.