Глава сьома. Інформація.

    Я трохи заплющила очі, доки батько підкидав дрова у вогонь, який мерехтів у тій дивній кам'яний споруді, схожій на перевернуту верх ногами букву "у". Коли чоловік нарешті зручніше всівся у кріслі, він нарешті запитав:

— То... Про що ви хотіли зі мною поговорити?

   Батько на диво сьогодні був без маски. Чи то соромитися обличчя перестав, чи то просто нарешті вирішив з'явитися перед рідною донькою - тобто переді мною, - в усій своїй красі. Трохи світліші за його шкіру шрами пробігали по його обличчю тонкими й не дуже зміями. Було видно, що батько пережив багато чого, що має на обличчі такі шрами. 

— Я знаю, що ти знаєш про ту силу, яка передавалася в роду у матері. - Перейшла одразу до справи я, не тягнучи часу. - Будь ласка, розкажи мені усе, що ти знаєш. Це дуже важливо.

— Можу я для початку дізнатися, навіщо тобі ця інформація? Просто цікаво. - Майже одразу додав батько.

   Я пояснила йому все - і про дивну хворобу, і про легенду, і про те, що бачив Сніжний, коли повертався до нас. Батько уважно слухав розповідь, не перебиваючи мене і навіть не задаючи ніяких питань щодо цієї теми. Коли я нарешті закінчила, батько якийсь час мовчав. Здавалось, його погляд дивився в нікуди, доки він мовчав, думаючи про щось. Нарешті, батько мовив:

— Так, я знаю трохи про те, що ти від мене хочеш. Але перед тим, як розповісти, я би хотів задати тоді одне єдине запитання - чи можу я піти з тобою, щоб хоч у чомусь допомогти?

   Я одразу подумки запитала в Сніжного поради. Все-таки там був білий дракон, він можливо точно знає, чи потрібна нам буде чиясь допомога. ×Гадаю, що йому можна з нами піти. Зайві руки у таких ситуаціях ніякі не зайві.× - Нарешті мовив подумки білий дракон, який залишився на вулиці, бо не вмістився б у кімнаті через свої великі розміри. - ×Але з іншого боку втягувати його у ці пригоди не треба, бо ще не зрозуміло, чим це нам обернеться.× 

    Сніжний висловив ті ж самі думки, які були й у мене в голові. Але для того, щоб прийняти правильне рішення, я запиталась в білого дракона. Бо в нього своя думка про все це. І він можливо, може бути правий.

— Так, ти можеш піти з нами. Але я гадаю, що це випробування для нас двох, а не для когось іще. Все-таки, якщо я втягну тебе в усе це, ти можеш загинути. Я не зможу пережити твоєї смерті...

— А я твоєї. Все-таки, коли твоя мати пішла від мене, ти залишилася для мене єдиною рідною й коханою людиною, яка залишилась зі мною. Я... Не хочу тебе загубити.

— Я розумію про це... - Я глибоко вдихнула. Якби в мене була дитина, я відчувала те саме, якби одного разу вона мені заявила, що йде хтозна куди, щоб врятувати якийсь-то ліс від хвороби. - Я розумію, що тобі важко відпустити мене тільки з одним Сніжним... Але я обіцяю, що спробую повернутися якнайшвидше. І першим, хто дізнається про моє повернення будеш саме ти.

   Батько глибоко вдихнув, на декілька секунд заплющив очі. Потім він втупив погляд у мене, почавши нарешті розповідати:

— Я знаю, що те, що ти маєш зараз усередині себе, може бути дуже небезпечним навіть для тебе самої, не дивлячись на те, що ти носій.

— І чого це? Воно захопить моє тіло?

— Типу того. Ти будеш бачити те, що відбувається довкола, але не зможеш контролювати своє тіло, доки те, що захопило тіло, не вб'є тебе.

— Але...

— Воно буде продовжувати жити. Викине якийсь шматок своєї сили й уві сні причепиться до чиєгось тіла, тим самим здобувши собі нового носія.

— Але чому ті, що носили це в собі, якось по «спадщині» передавали, не даючи цьому ніяк вбити себе, а потім вилезти?

— Ніби якісь там ритуали в них були, щоб затримувати його й не давати вибратися. Я точно не знаю цього, пробач.

— Ти знаєш, як виглядає це щось?

— Я бачив, коли Глорія потихеньку починала ставати дивним створінням, але воно майже одразу припинилося, коли я зайшов. Схоже, що твоя мати вміла це тримати. Воно мало червону шкіру й повністю білі очі - це єдине, що я тоді зміг побачити. І все. Це мабуть усе, що я знаю.

— Добре, дякую.

   Батько встав зі свого крісла. Я за ним. Коли я вже підійшла до виходу, батько попросив, щоб я зупинилася на декілька секунд. Коли я озирнулась, чоловік притис мене до себе і тихо прошепотів питання:

— Повертайся живою, добре?

   Він мабуть справді мене любить як єдину свою рідну людину, яка в нього ще залишилася.

— Добре. - Так само прошептотіла я і обійняла батька у відповідь.

   Як же давно мені цього не вистачало - звичайних обіймів від хоча б одного з моїх батьків. І ось, я нарешті отримала їх. Я обов'язково повернуся до батька живою. Обіцяю...