Глава шоста. Дракон.

    Пройшов майже один з половиною місяць, як хвороба почала розвиватися у нашому лісі. Ми продовжували намагатись зробити хоч щось, щоб зупинити її. Але все поки що було марно. Цілителі з народу, який прийняв нас, об'єдналися з нашими шаманами, щоб разом намагатися придумати комбінування трав і ягід, щоб якось хоча д поліпшити стан хворих. Нічого нового майже не відбулося з того моменту, хоча вони перебирали різні комбінації.

    А хворі... Поки що втрат нема. З одного боку це добре, бо навіть не дивлячись на свій стан, продовжують жити. Але з іншого вони ж усі там живі, вони відчувають те, як їх тіло дуже сильно худне, як воно майже згниває заживо. Ще й дивно те, що хвороба ніяк не передається від хворого до цілком здорового. Вона заражає людину тільки на місці її ураження.

    Я повільно заплющую очі й кладу голову на холодну й жорстку землю. Снігу на вулиці не було, бо настало потепління, яке допомогло нам здобувати трохи більше їжі, яка почала вилазити зі своїх кубел, відчуваючи тепло. Я була на ногах ще з самого ранку, намагалась вирішити багато справ. Але сон не лізе ні в одне око. Тому я просто лежу й згадую те, що відбулося зі мною за усе моє життя.

   Здавалось, мене тільки недавно змусили піти з лісу одразу, не взявши з собою ніяких припасів, а сьогодні я вже провідниця. Чи зможу я гідно повести свій народ зараз? Чи вистачить у мене сил та духу не кинути все на півшляху й просто піти до Каріни? Чи гідна я взагалі ролі провідниці? Морок назначив мене так неочікувано, не встигнув навіть хоч трохи розповісти, що й як треба робити хоч десь. 

   Усе в цьому лісі, де ми зараз не таке, як у нашому, який майже повністю знищила хвороба. Тут майже постійно тихо, а коли й починає десь якийсь звук «з'являтися», майже одразу зникає. У нашому, коли багато пташок засинало, на їх чергу приходив вітер, заміняючи їх. Разом з ним, ніби його раді помічники, приходили комахи - загалом цвіркуни.

   Різкий свист у повітрі а потім тріск гілок дерев, які під масою великого тіла починали швидко ламатися розрізав тонкий шар гнітючої тиші довкола нас. Я швидко підіймаюсь з землі й озираюсь по сторонах в пошуках того, що могло видати такі звуки. Інші почали прокинатися. А ті, що не спали, так само швидко підскочили на місці, перелякано озираючись по сторонах.

   І що ж це таке було? Намагаюсь точно визначити те місце, куди щось - або навіть хтось, - упало. Мені це вдається швидко і коли я приходжу на те місце, бачу його. Велике, біле тіло з синіми, фіолетовими та голубими наростами на голові, лапах та у невеликих кількостях на боках створіння. Сніжний.

   Його було легко впізнати, хоч і не можна було одразу сказати, що це саме він, а не хтось інший. Бо не один інший дракон - я певна у цьому, - не має невеликої ямки під оком після удару, яку він отримав підчас своїх перших, не дуже вдалих спроб навчитися літати. Дракон важко дихав, його боки імпульсивно здіймалися й опускалися в такт нерівного дихання. Його очі були відкритими, тому він бачив, що я швидко підійшла до нього.

— Це... Справді ти? - Запитала я й дракон мляво кивнув головою.

   Сніжний був набагато більшим за той раз, коди ми в останній раз з ним бачились. Я знову оглянула його. На цей раз я побачила відростки, схожі на трохи прозорі камені ще й на кінці його хвосту. Сині роги Сніжного вигнулися в іншу сторону і тепер були схожі на роги тієї трохи м'якої тварини, яку я колись бачила. Баран - ніби так її називали. Здавалось, що вони могли вп'ятися в шкіру білого дракона, якщо продовжують рости, але якщо придивитися, можна побачити, що між головою та рогами є невелика відстань.

   М'язи на лапах дракона інколи трохи напружувались, коли Сніжний намагався встати. Але схоже, усе його тіло боліло від доволі довгого польоту, або від ще чогось, від чого він міг дуже сильно втомитись на своєму шляху.

   Сніжний підняв голову на довгій шиї і подивився на мене. Його очі тепер мали більш глибокий синій колір, ніж до цього. Нарешті йому вдалося нормально встати після падіння.

— Ну що ж... Я повернувся. - Мовив стиха він і я посміхнулась.

   Швидко я обійняла дракона, тулячись до його великого й сильного тіла. Приклавши голову до його грудей, я змогла почути його серце. Воно все ще дуже швидко калатало, але вже потихеньку почало уповільнюватися. Бо Сніжний вже тут, вже поряд з нами. І йому не потрібно поспішати чи сильно турбуватися через те, що якщо його не буде, може статися щось погане.

    Білий дракон не сперечався. Коли я закінчила його обіймати, я знову подивилась на нього, по-доброму усміхнувшись.

— Нарешті ти повернувся. Я вже почала гадати, що ти забув про нас.

— Я ніколи не забуду про тебе. Все-таки, ти була першою, хто до мене нормально віднісся не як до зброї, а як до рівного собі. І знаєш, що? Мені треба з тобою зараз швидко переговорити. Наодинці. - Додав Сніжний, обвівши швидким поглядом усіх, хто зібрався довкруж нас з ним.

..

..

..

..

..

— Коли я повертався назад, вже так би мовити еволюціонувавши, я бачив щось дивне - великий камінь, де було ніби маленьке вікно, куди ледь-ледь потрапляло сонце. Я, признатися чесно, трохи струсив підлітати туди, вирішивши, що якщо що, наступного разу опинюсь біля нього вже з тобою, щоб якщо що, ти мені або я тобі допоміг у якійсь ситуації. Бо нерозумно пертися кудись незрозуміло куди самому, чи не так? 

   Я повагом кивнула й запитала:

— Ти хоч трохи бачив те, що відбувалося усередині того дивного як ти кажеш каменя?

— Майже нічого. Але дивна річ - на ньому були залізні грати.

   Залізні грати... Нащо комусь сувати людину в каміння й змушувати сидіти там? Та ще й грати на єдину можливість вибратися звідти ставити...

— І тоді я подумав - а що, якщо це єдиний спосіб зупинити хворобу?

— Тобто? - Не зрозуміла я.

— Ну дивись. Якщо по тій легенді людину вигнали з лісу й десь там запечатали, то це значить, що та людина в камені...