Глава п'ята. Інший народ.

   Йшли ми доволі довго. Ліс здавався мені нескінченним і набагато більшим за той ліс через дорогу, звідки ми прийшли. Але насправді то так здавалося через майже постійні зупинки на відпочинок для старійшин і вагітних. Тіло починало потихеньку боліти від втоми. 

   Коли ми нарешті вийшли на велику галявину, яка була набагато більша за галявину на нашому таборі, хлопець попросив нас залишатися тут і кудись швидко пішов. Тим часом на нас були наставлені багато поглядів - і дорослим, і підліткам, і навіть деяким дітям було цікаво, хто ми такі та звідки до них ось такі об'явилися. Мені було трохи незручно відчувати аж стільки поглядів на собі.

   Ну звісно, багато хто з наших теж ось так би дивився з цікавістю на прибульців, які тільки перейшли через дорогу, щоб потрапити на їх територію. І чому ми взагалі раніше не знали одне про одного? Тут усього лиш дорога, яку можна перебігти і опинитися на їхній чи нашій території, чому до цього ніхто так ще не робив? Або просто не хотів цього робити? Ну живуть може люди по сусідству, нам та що? - може так багато хто з наших гадав.

   Але мені все-таки було цікаво, як довго вони живуть у лісі. Які у них закони та правила, як вони полюють чи рибалять, як вони б'ються та й вміють вони битися взагалі? Хто в них провідник і які у них імена? Чи будуть вони до нас агресивні?

   Якась я трохи дурна. Не спробувала розпитати у того хлопця, який вів нас сюди про те, що мене почало цікавити тільки зараз.

   Але то мабуть нічого поряд з тим, що на нас можуть різко й неочікувано напасти. Їх тут так багато. Набагато більше за Лісний Народ. Може, вони й не знаються людьми, які можуть тебе переважити силою, але кількістю вони точно переважають за увесь Лісний Народ разом узятий. 

   Різко на декількох великих каменях з'явився чоловік, якому можна дати максимум років сорок, зважаючи на його зовнішність. Він декілька секунд повільно йшов по великих каміннях і оглядав нас, перш ніж нарешті спустився до нас, коли нарешті зрозумів, що ми не є для нього ворогами. Принаймні зараз.

   Деякий час ми стояли мовчки, дивлячись одне на одного. Чоловік був набагато вищій за мене, але я не боялася його. Навпаки - мені навіть хотілося почати поважати його. Цікаво, як його звуть? І чи є це провідник? А може, це радник провідника? Хоча, дивлячись на те, як він "тримає лице" перед нами, він точно має бути провідником. 

— Хто ви такі, і звідки прийшли? - Різко запитав чоловік, подивившись мені у очі і перестав оглядати усіх нас.

— Ми, як би це дивно не звучало, прийшли з лісу через двоножачу дорогу.

— Двоножачу? - Таким само різким голосом запитав чоловік. 

— Так. Ви хіба не так називаєте людей, які живуть поза лісом?

— Ні. - Коротко і ясно відповів чоловік. - Що ви тут шукаєте?

    Та повага, яку я хотіла проявити до чоловіка, різко зникла. Щось він менш привітний, ніж я до цього гадала...

— Ми шукаємо прихистку на деякий час. - Почала пояснювати я. - Наш ліс зжирає хвороба, тому ми пішли звідти. Я не кажу, що ви зобов'язані нас прийняти. - Швидко додала я, подивившись на обличчя чоловіка, яке ніби трохи перекосилося від моїх пояснень. - Я просто описую усю ситуацію.

— Ясно. - Різко перебив мене чоловік і примружився, дивлячись зараз тільки на мене одну. - Хто у вас провідник?

— Я. - Спокійно мовила я.

— Ти ще молода для цієї посади. - Чоловік явно не вірив мені, хоча усе це була правда. - Та й до того ж, тобі рано навіть навчатися бути провідником. Точніше, провідницею.

— Мені дуже шкода, але я кажу чисту правду. Кожен може підтвердити мої слова.

— Кожен підмовлений, щоб так казати. - Парирував чоловік і я відцчаля що вже починаю потихеньку злитися.

   Так Мірардо, заспокойся. Тобі зараз не можна злитися, бо може з цього вийти казна що. Як тоді, з матір'ю....

— Звідки вам знати, що прямо усі ці люди підмовдені?

   Чоловік гмикнув і відвернувся. 

— Проведи їх до галявини, де вони можуть розміститися. - Мовив неочікувано провідник до когось зі свого народу і знову подивився на мене. Я поклонилася в знак поваги. - Ви можете також трохи полювати на нашій території деякий час. - Додав він під кінець.

— Як нам пощастило, скажи? - Мовив тихо Люм, коли ми відійшли від головної галявини і від почав йти поряд зі мною. 

— Може, це якась підстава? - Почала в голос думати я, ні до кого не звертаючись. - Ну, він просто так швидко погодився... Звісно, він спробував трохи посперечатися, але це не стосувалося того, чи можемо ми зупинитися на його території.

— Так, це дивно. Але подивись сама - нам дозволили деякий час полювати на їх території, трохи відпочити тут, та ще й хвороби нема!

— Про хворобу теж дуже дивно. Наш ліс майже повністю згнив, його хвороба заполонила усюди. А тут ніби нічого й не сталося! Тобі не знається це дуже дивним? 

— Не каркай. - Люм на деякий замислився. - А то щось точно піде не так....

   Коли нас нарешті відвели на потрібну галявину, ми почали думати, що його робити далі. До нас з Люмом відійшло декілька старійшин.

— Треба буде відіслати патруль, щоб розвідав територію поза межами лісу. - Мовив Гарг, подивившись на мене, трохи його сивого від старості волосся впало на його обличчя від цього.

— Треба буде. - Погодилась я і невпевнено подивилась на Люма, чекаючи на його відповідь. Чоловік повільно кивнув. - Тільки треба спочатку вирішити, звідки треба починати шлях. - Після цього я підвищила голос, щоб мене чули всі на галявині: - Зараз зі мною у один з так би мовити патрулів підуть Вогневий, Зоря, Гілка та Кіготь.

..

..

..

..

..

   Цей патруль дав свої плоди - ми нічого не могли нормально знайти, тому повернулися тільки під вечір, коли почали вважати, що далі шукати у тому ж напрямку марно. До цього моменту ті, хто залишався на галявині хазяйнувати, встигли відпочити і навіть поїсти. 

   Коли я вже збиралася теж трохи поїсти риби, яку піймала у річці на півдорозі назад, мене покликав до провідника той самий хлопець, який нас привів у глиб свого лісу. Я швидко опинилася у кублі чоловіка, який деякий час мовчки сидів та дивився на мене, ніби бачив мене за сьогодні вперше.