Глава четверта. Хлопець.

   І вже коли настала більш-менш тепла погода - а це сталося майже через місяць після того, як я оголосила своє останнє рішення, - ми вирушили. Доки ми збиралися, чекаючи хоч якогось потепління, ліс майже повністю згнив, залишаючи після себе лиш деяких тварин, які якимось чином змогли вистояти у боротьбі проти хвороби. Не знаю, чи правдива та легенда, але відвести Лісний Народ від гнилого лісу все-таки треба, як би звідси не хотіли йти зі словами:"тут виросло вже декілька поколінь! Якщо так треба, то я помру тут разом з лісом!"

   Звісно, і самій не дуже була до вподоби ідея йти хтозна куди і покидати рідний дім, де я виросла, але що нам залишалося зробити ще? Живих тварин, як і рослин, майже не залишилося. А ті, що досі живі, всеодно коли-небудь різко приєднаються до Зоряної смуги. Річка теж нічим особливо не радує за останній час. Навряд у ній залишилося хоч трохи не хворобливої води, яку можна пити без остраху, що ти теж можеш відкинутися.

    Батько, якого я повідомила про нашу скажімо "втечу", доволі довго намагався відмовити мене від цієї затії, кажучи, що ще можна знайти місце для нічлігу. Але я вже прийняла рішення і було доволі запізно його "скасовувати". Та й до того ж, куди мо могли пройти, якби залишилися у рідному лісі ще на трохи часу? До батька? Ні. Він і так вже зміг викупити свою провину, один раз прийняв нас. Тому нав'язуватися не дуже хочеться.

     Ми - а точніше я та ще декілька старійшин, - обрали потрібне місце для "втечі" з лісу достатньо швидко, і вже зранку швидко, наскільки це взагалі було можливо у нашому становищі, пішли туди. Інколи зупинялися на короткі привали, які зробили для тих же старійшини, вагітних жінок або тих жінок, які тільки почали відходити від родів та для малих дітей. Добре, що медики змогли знайти потрібну суміш рослин, яка допомогла декому не відчувати втоми і "зупинити" біль на деякий час.

   Дійшли до однієї з широких доріг, де зазвичай двоноги їздили на своїх машинах. Першими йшли слабкі, щоб якщо що, нас не затримували. За ними усі інші. Я йшла вкінці, слідкуючи за тим, щоб усі перейшли широку дорогу. Нам пощастило - машин не було, тому ми вдачно й безпечно змогли пройти.

   По тій стороні був на диво ще не згнилий ліс, де усе квітло не дивлячись на те, що зараз ще десь середина зими. Співали птахи, перестрибуючи з гілку на гілку, десь джурчала вода. Навіть білка на декілька секунд з'явилася на одній з гілок - розпушила свій пухнастий помаранчевий хвіст, подивилася темними очами, і зникла десь у листі, наче й не було її тут до цього моменту.

    Пройшовши у ліс, усі, не тільки я, почали дивуватися тому, що хвороба не зачепила його, хоч могла це давно зробити - цей ліс все-таки знаходиться тільки через дорогу від нашого.

— Я тут ніколи не був... - Сказав один зі старійшин, став поряд зі мною і оглядаючи місцевість довкола, доки інші вирішили зупинитися на невеликий привал.

   Так, йшли ми не так вже й багато. Але вагітні й старі швидше за всіх втомлюються. Тому треба зупинятися, щоб вони мали змогу відпочити.

— Не був? - Запитую, теж озираючись по сторонах.

— Так, не був. Я лиш бачив, що тут ще є ліс, але ніколи не наважувався про нього заговорити. Все-таки про нього ніхто не говорив. Ось і я вирішив якийсь час мовчати. Як бачиш, я можливо марно мовчав. Так би вже швидко перейшли сюди, коли хвороба почала ширитися.

   Далекий спогад, коли мені було ще років так шість, згадався мені ніби сам.

   Я стою перед тією широкою смугою дороги, де так само, як і сьогодні, було дуже мало двоножачих машин. Тоді вона дуже мерзенно й нестерпно пахла. І цей запах вдирався у ніс, заполоняв легені, дурманив мозок, від чого робилося погано. Я вдивляюся у ліс по той бік дороги настільки сильно, що вже потихеньку починають пекти очі. Можливо, вони пекли від того смороду, біля якого я знаходилася тоді доволі багато, а може й від напрягу.

   І тоді мені здалося, що ніби хтось подивився на мене у відповідь. Пара яскравих зелених, але людських очей, придивлялися до мене з такою палаючою цікавістю, ніби я була прибульцем з тих казок. Ніби йому було цікаво, хто живе по сусідству якраз через дорогу від нього. Ніби він ніколи не бачив людей, які могли теж жити у лісі. Хотілося підійти й привітати прибульця, як майбутнього знайомого і можливо навіть кращого друга, але я вклякла у землю, немов статуя.

   Коли я вже збиралася продовжити шлях, різко відчула, що не можу й поворухнутися. Усе сталося настільки швидко, що я не встигла навіть зрозуміти, що відбулося. Хтось конкретно притис мене до землі, і явно не хоче відпускати. Знаю декілька прийомів, але для початку треба зрозуміти, які з них зараз мені знадобляться.

   Повільно повертаю голову, щоб вона лежала прямо і мені було зручно роздивитися того, хто має нахабство ось так валити мене з ніг. Мене тримав якийсь хлопець. У його очах відлунням прокотився страх, коли він побачив, що я дивлюся на нього. Але він спробував прибрати його, зробивши більш хоробрий вигляд. У нього це вийшло погано - страх перед невідомими людьми, які прийшли з лісу, схоже був настільки сильним, що хлопець не спробував якось зупинити мене, коли я скинула його з себе і повільно встала на обидві ноги.

   Озираюсь по сторонах, дивлячись на те, чи не прийшов ще хтось з ним хлопчаком. Ніби нікого більше нема.

— І хто ти такий? - Питаю у хлопця спокійно, дивлячись йому у очі.

   Той спочатку хотів щось сказати, але різко зупинився, зіщулившись. Від цього він здавався ще меншим, ніж до цього. А ростом він був десь метр п'ятдесят як максимум. Коротше, молодий і дурний ще.

— Я... - Нарешті почав він, перестав так тремтіти, неначе пожовклий лист, який от-от зірве з рідної гілки вітер. - Я побачив чужинців на території мого Клану, і вирішив прослідкувати...

— Чого ж ти нікого не покликав, а вирішив сам усе побачити? - Знову питаю у хлопця.

— Я намагався! - Різко став більш жвавішим той. - Але ніхто мені не повірив.

— Чому?