Глава третя. Останнє рішення.

   Усі, хто ще не встиг захворіти, спокійно сиділи й їли по своїх кублах. Я знову вирішила вийти на щось по типу полювання, хоча насправді це лиш привід скоріше кудись піти. Увесь час сидіти у кублі зараз не для мене. Хочеться хоч трохи розім'ятися і подумати у більш "спокійній" атмосфері. Сподіваюсь, що шукати мене ніхто хоча б десять хвилин не буде. На зворотному шляху щось уполюю. Може й зараз трохи пополюю, якщо буде настрій і голова не забита думками.

   Невдачно залізши на один з великих каменів, який тут вже стоїть майже одне століття, я тільки зараз побачила на горизонті нічний патруль. Він повільно йшов у мою сторону. Невже побачили? Ц. Так хотіла залишитися сама хоча б на декілька хвилин. Хоча, сама я була й буду у своєму кублі. Сніжний то полетів на якусь то там еволюцію. Сподіваюсь, він не забуде мене, і повернеться....

   Швидко залізши у кущі, які слава Богам були поряд, я лізу далі, сподіваючись, що ніхто мене не почує і не побачить. Не побачив точніше те, як я спробувала від них сховатися. Мгм, з мене така собі шпигунка вийшла би - нормально не можу сховатися. Хоча, то скоріше холод не дає мені нормально лізти вперед. З-за цього знову починаю намагатися зігрітися, "прокручуючи" енергію по тілу швидше.

   Стало ліпше. Лізу далі. 

    Діставшись їх краю, вилажу і швидко отрушучись від зморщених листків, які нападали на мене, коли я лізла, швидко йду вперед. Інстинктивно ноги ведуть мене по вже давно знайомому шляху до знайомої галявини, де я, лежачи й інколи дивлячись на зорі, вже багато раз за останній засинала. Але сьогодні усе повинне змінитися. Я вже остаточно перестану так сумувати за минулим провідником. Годі. Моральної підтримки вже майже нема. Та й та, коли я прийму точне рішення, що його робити далі, теж повинна буде зникнути. Тому треба звикати якось підтримувати сама себе у складні часи.

   Коли нарешті дійшла, швидко сідаю на холодну землю і дивлюся на зорі. Їхнє слабке мерехтіння завжди заспокоює мене. І цього разу це було не виключенням. Цікаво, Сніжний вже встиг знайти потрібне для "еволюції" його тіла місце? Чи до сих пір шукає його? Все-таки від його відльоту пройшов майже цілий тиждень. За цей тиждень багато чого встигло змінитися. 

   По-перше, хвороба почала ширитися. І тепер вона переходила не тільки від людей до людей, а тепер і на тварин та рослин. По-друге, захворів Люм. І по-третє, на "горизонті" знову почали маячити посередники, що трошки дивно. Вже забули невдалий напад Темного, чи що? Можливо. Але зараз Лісний Народ не зможе навіть намагатися відбиватися, як першого разу при нападі цих посередників. Багато хворіє як людей, так і здобичі, яка кожної миті може врази зменшитися з-за холодів. А тих, що ходять здоровими, треба берегти як дорогоцінне каміння, яке теж ось-ось захворіти, як інші.

   Глибоко вдихаючи, відводжу погляд від неба, яке сьогодні було на диво чистим, безхмарним. Ні однієї хмаринки. Що його робити? Куди йти у разі чого? Ліс гніє на очах. Пройде ще тиждень - два, і тут не залишиться майже нічого живого, окрім дуже сильних дерев, яким хвороба не дуже й страшна. Але й ті сто відсотків довго не простоять.

   Йти до посередників, коли тут життя вже буде поганим? Не варіант... Подумають, що спробуємо вдертися у довіру, а потім нападуть навіть не дізнавшись правди. Ну звісно. Їх очі затьмарені лиш помстою за те, що ми не дали відняти свій дім і тим, що довкола криється ворог. Звісно, якби не проблема з хворобою, багато хто з Лісних теж почав вагатися у відданості навіть своїх. Але так як зараз не дуже вигідна позиція думати, що ось-ось нападе хтось, хто жив у лісі від народження, усі без винятку намагаються довіряти одне одному.

   Може, піти та шукати місця, де можна розташуватися, щоб втекти від хворобливої землі? Але де?! Та й куди я потягну людей, які хворі і ледь-ледь можуть навіть дишати, що вже казати про пересування? Важка ситуація, нічого не скажеш... Хіба що самій податися пошукати ліпшого місця. Знову те саме питання - де саме краще шукати?

    Хіба що...

   Одразу дивлюся на хати двоногів. Вони стояли, немов високі німі стражі, які захищали двоногів від нас і нас від двоногів. Ні. Ні, ні ні і ще раз ні! Ніхто не захоче йти туди, де повно двоногів, які точно будуть дивитися на нас так, наче ми тільки-но вилізли з якогось смітника. Або взагалі будуть дивитися так, наче у нас усіх разом проблеми з головою. Та й куди нам іти? У батька знову ніхто не захоче ночувати набагато довше, ніж минулий раз. Усі ще не довіряють йому. Місцини особливо не знаємо. Знайомих, у яких ми могли би так би мовити "переночувати" декілька днів серед двоногів у нас теж нема. Тому цей варіант одразу відпадає. А може?...

   Ні. "Мати" не прийме цілу араву таких, як я. Та й вона навряд так швидко забуде, що я намагалася її в пориві злості вбити.... Звісно, можна було б перепросити за той випадок, але жінка може впустити тільки мене, а інших залишити на вулиці. Тоді це буде дуже несправедливо. З-за цього варіант переночувати у цієї жінки теж відпадає сам собою.

   Хіба що можна було перейти через ту велику дорогу, яка перетинає нас з іще одним лісом, куди ще ніхто з наших напевне не переходив. Я не певна звісно, що там може бути хтось, але можливо там буде не таке вже й погане місце для проживання. Тому коли хворим стане хоч трошки легше, ми обов'язково підемо і перевіримо, що по ту сторону тієї дороги.