Глава друга. Відліт.

— Мені треба з тобою серйозно поговорити, коли дійдемо до табору і зайдемо у твоє кубло  - Мовив повагом Сніжний, дивлячись мені у очі.

  Блакитні очі білого дракона мерехтіли у світлі повної луни, коли ми поверталися до табору з доволі довгого полювання і коли він не дивився на мене. І про що він хоче зі мною поговорити?... 

   Усю дорогу ми йшли мовчки, я не могла знайти теми, щоб трохи відволіктися від думок про серйозну розмову. Обличчя - а точніше морда, - Сніжного здавалось, від його глибоких думок стала чорніша за ніч. Інколи дракон то трохи піднімав голову вгору, щоб подивитися на пролітаючих пташок, яким чомусь не спалось вночі, то дивився собі під лапи.

   Коли ми нарешті дійшли до кубла, Сніжний сів на холодний камінь і повільно потягнувшись - збирався з думками, - почав:

— Мені треба полетіти звідси і якнайшвидше. Бажано до ранку. - І побачивши моє здивоване обличчя, дракон почав пояснювати, для чого йому це: - Дракони типу мене, коли досягають другого чи навіть третього року свого життя, повинні пройти щось типу невеликої еволюції. Я не знаю, як більш точно тобі пояснити те, чому я вирішив, що вже треба це пройти. Просто було якесь дивне відчуття, що вже час, і все.

— І навіщо вам це? - Запитала я,до сих пір майже нічого не розуміючи з того, що мені зараз розповіли.

— Багато хто з нас вилупляється  - а точніше вже вилупляєвся, тому що я точно не знаю, скільки нас залишилося, - у дикій природі. Такі дракони не знали, що можна знайти свого вершника, завдяки якому можна було хоча б на декілька секунд забути про усі ті небезпеки. Через це вони не могли знайти їх і їм доводилося виживати самим також ще з-за того, що вони були не дуже стайними. Тобто не дуже любили знаходити свої стаї, які могли б їх захищати. Через це їм треба було якось виживати. І колись один з таких драконів відчув те, що відчув я сьогодні не так вже й давно - щось незрозуміле. Щось, чого неможливо нормально пояснити. І через декілька днів він став майже повністю іншим. Кігті й зуби різко стали більше, як і він сам. По тілу виросло декілька відростків, схожих на рослини. Фізична сила стала в п'ять разів більша і з'явилося декілька нових і як ви кажете "крутих" здібностей.

— І далеко це ваше місце для трансформації може бути? - Знову запитую.

— Може бути поряд, а може достатьньо далеко. Але воно того вартує. - Відповів Сніжний. - Все-таки твій Народ достатьньо ослаб, і нормально захищатися не може. Дуже мало людей. Тому я вже вирішив точно, що полечу, щоб здобути цю нову силу, навіть якщо доведеться летіти довго і далеко.

— Навіть... Зі мною не обговорив це? - Стишивши голос, питаю, а в серці починає ніби кішка скребтися.

— Пробач. - Спробував примирливо мовити Сніжний, почавши йти до виходу. - Але так треба.

— Спочатку Морок, тепер ти... 

— Ну я ж не вмер ще. ЗеленийДим - чи як того Морокового дракона, - буде мені заміною на деякий час, доки я не повернуся. - Сніжний в останній раз озирнувся в побачивши, що я поспішаю до нього, зупинився. - Що ще?

   Я повільно зняла сідло з спини білого дракона. Той не сперечався, а лиш слідкував за тим, що я роблю біля нього. Поклавши шкіряну річ на підлогу, я доторкнулася до великої морди Сніжного можливо вже в останній раз.

— Може, я полечу з тобою?... - З благанням запитала я, подивившись у очі білого дракона. - Просто я хвилююся за тебе і не хочу відпускати самого, якою б привабливою не була нагорода після цього...

   Дракон декілька секунд стояв і дивився мені у очі, про щось думаючи, а потім повільно похитав головою, що означало тільки "ні", і моє серце ніби гупнуло у п'яти після цієї відповіді. Він легенько штовнув мене головою у глиб кубла, показуючи, щоб я не намагалася прослідкувати за його шляхом хоч трохи, щоб потім не намагатися знайти його.

— Пробач, але це іспит для мене, не для тебе. Ти повинна бути тут. Ти для них усіх єдина надія у цій ситуації зараз. 

   Білий дракон, наскільки це взагалі було можливо, обійняв мене лапами, намагаючись при цьому не придавити своєю масою. Відповіла йому таким же обіймом. Ось так ми стояли декілька секунд, за цей час я встигла згадати декілька приємних моментів разом з цим великим, але добрим створінням. Мені навіть почало здаватися, що Сніжний все-таки передумав летіти і залишиться. 

    Але коли він "зліз" з мене і відкотивши камінь, виліз на вулицю, усі такі приємні сумніви, які декілька секунд полонили мою голову, різко кудись зникли, ніби їх ніколи й не було. Я теж вийшла на вулицю, щоб в останній раз побачити Сніжного, який вже починав злітати. Махаючи вверх вниз крилами, він різко відірвався від землі і зникнувши десь у небі, більше не з'являвся. А шум крил, які інколи били по великому тілу, поступово зник, як і біла луска на хвості такого ж білого дракона.

— Ну що ж, бувай... - Тихо мовила я, зайшовши у кубло і відкотивши камінь назад. - Я буду довго сумувати за тобою. Сподіваюсь, що і ти теж будеш колись сумувати за мною....

   Сил після полювання майже не було. З-за цього я впала на вже давно неприємну підстилку з сухого листя, яке мені вдалося знайти у лісі у той час, коли вже випав сніг. Цікаво, коли дракон повернеться назад? І чи будемо ми ще жити у цьому лісі до його прильоту? Ну звісно будемо, це наш ліс! І ніяка хвороба нас звідси не викурить. Хоч маленька доля сумнівів ще залишилася десь усередині мене...