Глава двадцять восьма. Мандри.

    Я все вирішив. Буду мандрувати. Коли я повернувся назад на землю, Ліж та усі інші сильно здивувалися моїй появі, бо не бачили мене вже доволі давно і вже гадали, що я помер. Лігорія, яка побачила мене однією з перших, радісно загорлала «він живий» та забігши додому, повідомила про це іншим.

     Зараз, сидячи й п'ючи разом з іншими в моєму домі чай, я розповідав те, що сталося. Спочатку всі трохи обурилися через те, що я ось так змусив їх нервуватися і не дав шансу теж битися. Але коли я пояснив, що Тягар я вбив тільки завдяки спеціальній зброї, вони, ніби, заспокоїлись.

     Про Жоррга я розповідав мало. Лиш сказав, що той психанув на одному з етапів нашої боротьби й після цього я його не бачив. 

— Покажеш зброю? - З надією запитала Лігорія, коли я закінчив розповідь, і я трохи посміхнувшись, дістав зі сховку меч і поклав на вільний куток столу, намагаючись нічого не зачепити й нікого не ранити.

— Ого, він такий... Класний! - Із захватом як у голосі, так і в очах мовила Ліж, разом з іншими розглядаючи меч з чорного металу.

— Це ж той метал, який може вбити будь кого? - Запитав брат Нари, піднявши на мене погляд, але потім через секунду знову почав розглядати меч.

— Так. - Підтверджую.

— Де ти знайшов стільки? - Знову запитав хлопець.

— Це... Дав мені один мій знайомий. 

     Про те, що тепер я демон, я вирішив їм нічого не казати. Їм не варто хвилюватися ще й через те, що Тягар все-таки спочатку вбив мене, а потім поставив печать демона. 

     Про те, що я хочу вже з завтрашнього дня почати мандрувати, я вирішив теж не казати. Все ж, хай це буде для них таким собі сюрпризом.

       Я знаю, що можливо вони будуть вмовляти мене залишитись ще на трохи, бо ми вже стільки пройшли разом, але по-перше, я вже все для себе вирішив, а по-друге, мене тут вже нічого не тримає. Лігорія вже знає досить багато технік і ми на одному з занять вже навіть стихіями керувати навчились - хоч трохи, але все ж. І я гадаю, що навіть якщо мене не буде поряд, вона зможе тренуватися далі без мене, і можливо в майбутньому колись теж тренувати молодих амфігорів, як я робив у свою чергу.

     Але я хотів розповісти про це Нарі та признатись їй у своїх почуттях.

     Вже ввечері зібрав свої речі й поклавши до сховища, я вийшов з будинку. Якщо пам'ять мене не підводить, Нара повинна повертатися десь в цей час зі своєї підробітки. І не помилився.

— Можна з тобою поговорити? - Запитав я, коли підлетів до неї.

     Коли ми опинились на березі річки - я спеціально попросив її усамітнитися, бо навіть попри такий пізній час інколи туди-сюди ходили гібрили, - ми сіли. Дівчина запитально подивилась на мене.

— Гадаю, що вже настав час сказати тобі те, що я не зміг сказати тобі того вечора. - Я взяв Нару за лапи й подивився в очі. - Я... Знаю, що можливо ти нічого не відчуваєш до мене, а лиш вважаєш мене своїм другом... Але я кохаю тебе. Кохаю не як друга, а як дівчину, яка могла б зі мною провести усе моє життя, але яка нажаль, нічого до мене не відчуває.

     Як виявилось, це було доволі легко казати. А я вже надумав собі, що ніколи не зможу дівчині признатися в своїх почуттях і що навіть коли вона вже одружиться, я буду кохати тільки її.

     Спочатку Нара повільно кліпнула. Потім, коли до неї дійшла суть моїх слів, вона виглядала дуже здивованою.

— Я... - На секунду вона зам'ялась. - Я навіть і не знаю, що тобі на це можна сказати...

— Просто пам'ятай, що я до тебе таке відчуваю. 

     Майже не керуючи в цю мить своє тіло, я обережно торкнувся губами лоба дівчини. Очі Нари стали ще ширшими від цього. 

    Її текстура й м'якість луски саме на тому місці мені сподобалися. Здавалось, я доторкнувся до металу, який розправився, але чомусь не був сильно гарячим. Хотілося ось так цілувати її вічно.

    Але я не міг змусити дівчину думати, що якщо вона не буде поряд зі мною, то це призведе до чогось поганого. Буду відчувати себе винним.

     Тому нарешті відпустивши її руки, я тихо мовив перед тим, як піти в мандри:

— Бувай. - І більш тихо, ледь чутно додав: - Я буду любити тебе вічно, доки не зможу знайти своє справжнє щастя.