Глава двадцять п'ята. Радіація.

— Як я рада, що ми знову зустрілися! - Мовила радісно Ліж, і хотіла було побігти до друзів, як я різко зупинив її. - Ти чого?! - Тепер у її голосі була ще й обурливість. - Ми ж нарешті знову всі разом! Ти що, не радий цьому?

— Звісно, що радий. - Я легенько відштовхнув її від місця, куди вона ледь не потрапила через свою неуважність. - Але будь ласка, надалі будь обережда.

     Поглядом я показав на велику діру в підлозі. Вона була дуже великою, майже як уся ця кімната. Але «бортики», де ми якраз і стояли, все-таки були. 

     Дівчина видихнула.

— Вибач.

— Нічого, просто будь в майбутньому більш уважною і обережною. - Попросив я знову, і почав обережно обходити діру, в яку могло пролетіти як мінімум десятеро гібридів, якщо, звісно, не більше.

     Коли я йшов, помітив якийсь дивний прибор. Він тріскотів, і коли я піднявши його, трохи ближче до дірки, звук став більш голосним. Здавалось, прибор зараз просто з розуму зійде, якщо я ще хоч на пару сантиметрів наближу його до дірки.

— Схоже, тут доволі багато радіації... - Мовила Нара, коли ми нарешті стали разом на одному кінці бортика.

— Так, ти права. - Погоджуюсь. - І дивно ще те, що вона тільки у цій дирці, а не в усій кімнаті. Але, з іншої сторони, це добре, бо я не хочу схопити дозу радіації, а потім вмерти від неї, чи стати якимось потворним мутантом.

    Жоррг легенько зіщулився і обережно спробував заглянути досередини. Це вийшло доволі погано.

— Не хотів би я там опинитись... - Тихо мовив той, і майже одразу відвернувся, подивившись на нас, не наважуючись ризикувати.

— Усі б не хотіли..  - Я трохи зітхнув. - Ну що, трохи відпочинемо, а потім будемо рухатися далі, чи спочатку будемо рухатися далі, а потім вже будемо відпочивати?

— Гадаю, що другий варіант самий найкращий.

      Багато якихось коридорів були пустими, тому ми особливо не зупинялись в них, щоб не марнувати час. Та й деякі кімнати теж не мали в собі майже нічого корисного чи цікавого. 

    Йшли ми довго. Десь через годину по відчуттям ми все ж вирішили зупинитися на привал. Лігорія як завжди лягла поряд зі мною. Шкода, що не Нара, яка зараз лежала біля свого брата і Ліж, яка розповідала якісь історії зі свого життя чи ті, які колись почула.

— Знаєш, мені треба з тобою про дещо переговорити. - Мовив тихо Жоррг, коли окрім нас усі вже давно заснули.

     Вставши і не давши мені усе нормально зрозуміти, він пішов з кімнати, мабуть боячись, що окрім мене ще хтось може почути цю конфеденційну інформацію. Значить, щось дійсно важливе. Але що? І чому він не може сказати про це нам усім?

     Все ж, ми проробили цей великий шлях усі разом. Мені здавалось, що ми вже почали одне одному хоч трохи, але довіряти.

    Коли ми прийшли на потрібне місце, Жоррг став спиною до мене. Попереду я побачив ту діру, в якій було багато радіації.

— Знаєш, увесь цей час я намагався виправдовувати тебе тим, що ти просто хочеш піклуватися про Ліж, наче вона твоя сестра. Що у вас звичайні дружні відносини. Але з кожним разом мені ставало все важче це робити.

— Що ти верзеш?! - Гаркнув я. - Між нами нема ніяких любощів. Ми лиш друзі, між нами нічого нема! Ми не кохаємо одне одного! - Намагався впевнити Жоррга я, але схоже, це працювало не дуже.

— Кожного разу ти забирав у мене шанс показати Ліж, що я кохаю її! Що Я можу піклуватися про неї замість тебе! Що Я кращий за тебе!

    Він повернув до мене голову. Його очі були неприродно великими, я бачив червоні жилки в них по краях. На секунду навіть здалось, що їх ставало з часом все більше й більше, бо гібрид не кліпав, дивлячись на мене.

    У його очах була чиста ненависть і лють, направлена тільки до мене одного. Вона обпалювала мене, змушувала по шкірі під лускою їйти табунами ряди мурах.

    Я не встиг зреагувати, як він різко потягнув мене на себе, і я почав падати вниз, у дірку. Розправивши крила, встиг злетіти. Жоррг кинувся до мене.

— Ти... Я вб'ю тебе!

    Я відштовхнув його від себе, змусивши впасти на декілька секунд на підлогу дірки. Прийшовши швидко до тями, він знову спробував полетіти до мене, коли я використавши енергію вітру, принис його до найближчої стіни, він зашипів, і різко з його рота почав виходити пар.

     Невже вогонь зараз випустить? Але я гадав, що багато хто з гібридів уже давно встиг втратити здібність метати завпи полум'я...

     Коли диму стало дуже багато, я відволікся від Жоррга, і той впав на підлогу, важко дихаючи. У диму почав з'являтися поступово силует. І коли я вже от-от повинен був побачити обличчя того, хто «вийшов» з хлопця, сам Жоррг напав на мене знову, зубами спробувавши перекусити мені горлянку.

— Перес... Перестань мене атакувати! - Прогарчав я, нарешті змогши відірвати того від себе. - Жоррг! - Більш голосно звернувся я до нього. - Перестань! Годі думати, що між мною і Ліж дійсно щось є!

— Я не можу тобі довіряти! - Наче не своїм голосом прогорлав гібрид, знову спробувавши напасти на мене.

— Я не кохаю Ліж! Вона моя подруга! До того ж, я кохаю іншу дівчину - Нару! Я би не посмів подивитися на когось іншого...

     Різко, Жоррг, який знову штовхнув меде в середину діри, почав падати. Його очі закрилися, і схоже, він перестав дихати.

     Що відбувається? Чому він падає? Невже я вбив свого друга?... Та ні, я не міг цього зробити! Я намагався не нашкодити йому, тому я просто не міг його вбити!

    Схоже, цей дим - Тягар. І схоже, він може змушувати гібридів накручувати себе, бо Жоррг так довго мовчав про усе це, а зараз так зірвався. І я не певен, що Жоррг напав би на мене так просто. Сміливості б не вистачило, та й судячи з того, що він кохав дійсно Ліж, він би не хотів, щоб дівчина сумувала через мою смерть - хоча, вбити мене ніхто й ніколи в принципі не зможе.