Глава двадцять четверта. Під землею.

— Ну і тхне! - Пробурчала тихо Лігорія, коли ми зайшли до бункеру.

    Повітря було спертим, в'язким. Здавалось, що чим далі ми йдемо, тім важче нам дихати, і намагатись дійти до того, про що ми поки що можемо мріяти.

     Пор казав, що ніби колись у цьому бункері була схована спеціальна зброя, якою можна вбити хоч демона. Але його забули взяти, коли сталась якась аварія, і зброю чи забули забрати з собою, чи просто не захотіли сюди повертатися за нею, боячись - ось цього вже ніхто точно не знав.

— Сподіваюсь, ми не затримаємося тут надовго... - Мовив Жоррг, роззираючись, як і усі інші, по сторонах, намагаючись спочатку звикнути до не дуже звичної темряви, а потім побачити щось, що могло б нам чимось допомогти. - Слухайте, ви взагалі впевнені, що ми в потрібному місці?

— Ну а що ти пропонуєш? - Не витримав я. - У нас всеодно поки що нема якогось іншого виходу, а селище всеодно треба якось рятувати.

     Ну чесно, Жоррг вже трохи задовбав мене своїми постійними питанннями про те, чи знайдемо ми щось тут все ж таки, і чи на потрібне місце ми прийшли. Ну не знайдемо те, що шукаємо - будемо шукати інше місце, де може знайтися потрібна нам річ. Або ж заб'ємо на це, бо лапи вже потихеньку опускатися починають. Чому постійно нити?

    Хлопець відвернувся від мене, продовжуючи йти поряд, і його хвіст легенько смикнувся. Я втримався від того, щоб глузливо хмикнути, бачачи таку реакцію. Ще й злиться на мене. Його ніхто не змушував йти зі мною, як і усіх інших. Це його рішення, тому хай не скаржиться тепер.

    Коли Нара хотіла було щось сказати, почулися дивні звуки. Я зупинився, озирнувшись по сторонах, щоб спробувати зрозуміти, що взагалі відбувається. Усі теж зупинилися.

     Але ми не встигли зрозуміти того, що відбулося. Наші очі наче самі почали закриватися. Якийсь час я намагався з цим якось боротися. Але сон змусив мене лягти на підлогу і швидко заснути.

     Вона знову тут. Знову співає, повільно повзучи до мене. Але на цей раз мені здалося, що вона наблизилась трохи ближче до мене, ніж в минулі рази. Це лякало.

      Я спробував виплутати трохи онімілі кінцівки, але це не вийшло. Руки - як одна пара, так і інша, - ледь слухалися мене, що вже казати про мотузки. Залишалось лиш слідувати за тим, як дівчина повільно підповзає до мене. І в останню мить мені здалось, що з кожним рухом вона повільно піднімала голову. Але обличчя я так побачити й не зміг...

     Я повільно йшов по коридору, так само повільно приходячи до тями після доволі довгого сну. Як добре, що очі звикли швидко до темряви, тому я нормально можу бачити те, що знаходиться довкола мене.

     Коли я отямився приблизно десять хвилин тому, поряд зі мною нікого не було, хоча я точно пам'ятав, що лягав поряд з братом Нари та Лігорією, яка про всяк випадок притислась до мене. 

    І де вони усі зараз подівалися? Це може, якийсь пранк? Та ні, навряд чи. З таким, як то кажуть, не жартують.

     І все ж, де тепер мені шукати моїх друзів? А головне, чому вони пішли без мене, якщо, звісно вони самі забажали йти, а не їх змусили кудись іти?

     До речі, може їх дійсно кудись «сховали», щоб не дати нам нормально дібратися до зброї? Але тоді хто? І навіщо? Може, якраз один з Тягарів теж дізнався про зброю, і хоче заховати її, доки ми у відключці? Це б пояснювало те, чому ми тепер бозна де один від одного.

— Ліж! - Вигукнув радісно я, коли побачив попереду дівчину.

    Та спочатку здригнулась, але почувши мій голос і піднявши погляд, трохи посміхнулась. Почав підходити до мене і продовжуючи розглядати усе довкола, вона запитала:

— Чому ти, як і всі інші мене залишили?

— У мене те ж саме питання, якщо чесно. Я й сам спочатку подумав, що ви мене чомусь залишили.

— Ми б таке ніколи не зробили! - Мовила трохи ображено Ліж, але вже через декілька секунд продовжила: - Але все ж, ти знаєш, де усі?

    Я зітхнув.

— Хотів би я знати це... Гадаю, нам варто пошукати їх.

    Дівчина погодилась, і розвернувшись у доволі вузькому проході, почала йти назад. Я почав іти за нею.

— Слухай, а ти випадково не пам'ятаєш того, від чого ми вирубилися? - Запитав я, коли тиша затяглась.

— Ніби пішов якийсь газ зі стін, який нас приспав. А далі у мене є теорія, що нас хтось порозтягував по різних кімнатах, щоб затримати. Але нащо це комусь - тут я вже нічого нормально придумати не можу.

— Так, я розумію. - Мовив я, думаючи над словами дівчини.

     Значить, газ. Можливо той, хто тут так би мовити жив до нашого приходу, знається на подібних штуках а також доволі добре знає про цю будівлю, раз зміг здогадатися зробити для нас таку пастку.

     Але два питання залишались все ще відкритими - хто це зробив і навіщо? Сподіваюсь, що в майбутньому ми зможемо про це дізнатися.

— О, там якесь сяйво... - Мовила Ліж, і я підняв погляд від підлоги.

     І дійсно, там було якесь сяйво. Ми трохи пришвидшились, і вже через декілька секунд опинились у досить великій кімнаті. Як виявилось, підсвічувлаа Лігорія, а поряд з нею стояли інші.