Глава двадцять третя. Небезпечні Камені.

— Гей, друже, привіт! - Гукнула Гарнора трохи присоромлено, коли ми підійшли нарешті до потрібного будинку, але дівчина намагалась виглядати більш-менш впевнено.

    Хоч ми й виспались перед тим, як рухатись далі вже по Небезпечним Каменям, я всеодно відчував себе у якомусь сенсі втомленим. На мене усі ця ситуація давить доволі сильно. Обов'язково коли усе це закінчиться, трохи відпочину від цього всього!

— Ніби тут... - Трохи втомлено - схоже, цей хлопець теж працював над чимось доволі довго, - мовив якийсь гібрид і спустився нарешті до нас з однієї з гілок.

— О, я так рада тебе бачити! - Гарнора, схоже, відчувала щось до цього хлопця, бо те, що її очі бігали туди-сюди,  не бажаючи зустрічатися з його, швидке дихання і легке тремтіння рук казали саме про це.

— Чому я тебе не бачив так довго? - Запитав Пор, вдивляючись в обличчя подруги і наче не помічаючи того, що з нею біля нього відбувалося. Або ж, він просто не хотів цього помічати...

— Ти ж знаєш, що у мене багато справ було і до того, як я почала керувати музеєм. - Спробувала виправдатись дівчина, але це вийшло не дуже. - Але давай поки що не про це. У мене до тебе справа одна дуже важлива є.

    Пор зітхнув.

— Треба тебе знову від чогось рятувати?

— Ну, не тільки мене... - Вона на секунду опустила очі. - Тут декілька гібридів прийшли поговорити з тобою. Точніше, спочатку вони прийшли до мене, а потім... - Гарнора затнулась, коли зрозуміла, що почала нести якусь маячню.

— І що ж сталось? - Пор перевів погляд вже на нас.

— Ситуація дуже серйозна. Один з Тягарів вирішив об'явитися. - Коротко й чітко пояснив я.

    Очі хлопця недовірливо зблиснули.

— Такого не може бути. Їх вже давно зупинили, тому так просто вони б не з'явились. Та й ти певен, що це саме він, а не просто масові галюцинації?

— По всьому нашому городу намальовані візерунки лиш одного - сонця, яке наче дивитися нікуди і в одну точку одночасно. Просто не може бути в цьому помилки. І я прошу тебе, будь ласка, допоможи нам зупинити тягар.

— Але ж... Це неможливо!...

    Пор відвернувся від нас. Доволі довго дивився в одну точку, і його очі ставали все ширшими й ширшими від шоку. Мені спочатку навіть здалось, що він буде задихатися від шоку. Але ні. Добре, що такого припадку не сталося, бо нам тільки цього не вистачало.

— Тільки ти можеш нам допомогти. - Шепотом мовив я, боячись, що мене не почують. Але мій голос мене постійно підводив. - Будь ласка...

— Йдіть за мною. - Сказав нарешті хлопець і зайшов до свого будинку. Ми за ним. - Спочатку Озір, потім ще цей... - Щось собі буркотів під нос Пор.

     Розгорнувши якісь потрібні книги, він почав швидко роздивлятись потрібні записи. Його вмінню швидко читати можна було тільки позаздрити.

     Ми терпляче чекали аж до того моменту, доки він не подивився на нас.

— Його майже неможливо зупинити. Ніякі печаті на нього не діють. Він доволі довго жив у нашому світі, щоб дізнатися багато про наші печаті та знати, як від них можна «сховатися». Але, є один метал, про який він наврядчи щось знає. Цей метал може знищити будь кого без зайвих питань. І його так само. Він знаходиться десь у одному бункері, до якого давно вже ніхто не заходить. Бо робити там вважайте нічого. Та й чутки погані про нього ходять. Він, якщо не помиляюсь, у Небезпечних Каменях. Добре розташування - нічого не скажеш. Бункер з небезпечними речами знаходиться у не дуже приємному селищі. Мабуть, погірше буде за Тихі Болота. Але на цьому поки що все, чим я можу вам зараз допомогти.

     Зітхнувши, Пор встав, і розвернувши до нас якісь свої записи, пішов на кухню, щоб зробити собі чай. Я спочатку швидко роздивився те, що було написано, потім вже більш повільно почав читати.

      Інформації було мало - якраз те ж саме, що нам тільки-но розповідав хлопець, який швидко повернувся назад. Але принаймні, тепер я бачив, з ким маю справу, хоч його силует і був трохи розмитим мабуть з-за того, що було мало свідків.

     Руки, схожі на руки того, хто вже давно помер - худі настільки, що аж кістки просвічуються, якщо це, звісно, це не самі кістки. Голова, схожа на череп з облізлим волоссям, деякі з пучків якого висіли на білій голові у різних місцях.

     Схоже, він як в люди, ходив на двух ногах, але зростом - чомусь, я був у цьому певен, - він був як молодий гібрид. Носить якісь тряпки, бо нормальною людської одежею це назвати неможливо. Або ж, він тоді просто невдячно підібрав одяг. Хто ж знає ці Тягарі...

— Тоді, відправляємося до Небезпечних Каменів? - Запитав я тихо у друзів, коли зрозумів, що вони усі вже перечитали написану інформацію.

— Звісно! - Сказала Ліж. - Ще й питаєш. Тільки, давайте трохи відпочинемо, добре? Просто я так втомилась!

..

..

..

..

..

     Мені снилась вона знову. Повільно підповзала до мене, вилазячи з дивної двоножачої штуки, у якій вони, якщо не помиляюсь, зазвичай ховали якісь цінні речі. На цей раз я чув шурхотіння її одягу по підлозі, а також тихе хропіння, яке інколи обривалось, а сама дівчина на секунду зупинялась.

      Що це все значить? Чому я тут? Чому не можу рухатися, і чому до мене підповала ця дивна дівчина? Чому саме я? Чому обрали мене, а не когось іншого?! ЧОМУ САМЕ Я?!

{Від автора} 

Усім привіт! Хотів запитати, як можна в главу вставити фотографії? Можливо колись я створю спеціальну главу, де буду викладати фото персонажів як з Небезпеки у лісі, так і з Албанського Ринку (бажано на телефоні, бо я зараз я пишу свої історії саме з нього). Дякую за підказки :))