Глава двадцять друга. Тихі Болота.

     Спочатку ми відправились знову до тієї багатоповерхівки, бо тоді я погано ошукав її. Двері на цей раз вже могли спокійно відчинятися, і не було як в минулий раз - закрили двері, поставили мене перед фактом, що треба знайти потрібну річ, і не підпускали, доки не знайшов. Духів та привидів, які не вміли нормально розмовляти з живими людьми так само не було.

     Ошукавши будинок і зрозумівши, що в ньому нічого цікавого чи корисного для нас нема, пішли вже до коридору, а через нього вийшли на інший, однокімнатний будинок. На цей раз я вирішив все-таки спробувати простягнути лапу в ту темряву. Бо зараз у мене вже була якщо що допомога.

     Повільно, відчуваючи на собі трохи знервовані погляди, я тягнув руку в темряву, не знаючи, що можу там зараз знайти. Це могло бути що завгодно, і вгадати, що це, неможливо. Мені могли відгризти руку, або ж я міг доторкнутися до чогось. Або взагалі тут нічого б не було і ми марно так хвилювалися.

      Нічого. Абсолютно нічого. Лиш темрява.

— Може, тут є якась кнопка, чи ричаг, який там світло увімкне? - Запропонувала Нара.

— Наврядчи. - Трохи сумно мовив Жоррг, похитавши головою. - Ми тут все уже обшукали, тому це мало вірогідно.

— Тоді що нам зараз варто робити, як гадаєте? - Запитав я, озирнувшись і витягнувши руку з невеликого вікна.

— Може, у когось запитати? Хтось же повинен за твоєю теорією знати щось про ці символи.

— Як на рахунок того, щоб запитати щось у старійшини? Все ж таки, йому більше двохсот п'ятдесяти* років, тому гадаю, він повинен щось знати.

     Старійшина сидів, намагаючись «тримати лице» й не показувати, що сильно нервує через те, що відбувається зараз. Але кінчик його хвоста, який нервово бився по полу, видавав його нервування.

— Чув я одного разу, що була якась книга, яка описувала подібну ситуацію. Навіть одного разу прочитати зміг. Але я не пам'ятаю вже багатьох речей звідти, тому нажаль, я не можу вам щось зараз підсказати.

— Ви знаєте, де вона може зараз знаходитися? - Запитав я.

— Вона була десь у Тихих Болотах. Звісно, її могли перенести кудись, про всяк випадок, але я не певен. Люди звідти не дуже привітні, та часто ховають свої якісь цінні речі від сторонніх очей. 

— Так це ж нормально. - Мовив уже Жоррг. - Ми усі це робимо, щоб вберегти себе від крадіжки тієї чи іншої цінної для нас речі.

— Ти правий, але для них цінне усе - навіть звичайні палиці, які вони можуть знаходити у себе.

      Цікаво, чи могли довести гібридів з Тихих Боліт до подібного стану інші? Бо я не певен, що гібриди звідти так просто могли стати такими недовірливими і почали ховати деякі навіть звичайні речі від сторонніх очей. Бо гібриди зазвичай не народжуються одразу недовірливими. Вони ними стають.

— Ви можете сходити туди. - Порадив Старійшина. - Я спробую намалювати вам приблизну карту, куди треба йти 

    Я озирнувся на друзів.

— Ідемо? - Запитав, уже знаючи відповідь.

— Ідемо! - Сміливо мовила Ліж.

— Так, якщо не помиляюсь, нам треба завернути десь поряд... - Мовив я, тримаючи лапу в одних лапах, а іншими чотирма тримаючи опору. 

    Як же добре мати аж шість кінцівок - одними підтримуєш масивне тіло, іншими можеш спокійно тримати майже усе, що захочеш.

     Ми завернули за потрібний - принаймні, я сподіваюсь, що потрібний, - кут, і зараз залишалося йти тільки вперед, доки ми не упремося у велику будівлю - якраз ту, яка нам потрібна. Тому карту я сховав поки що до сумки. Вона зараз всеодно мені поки що не потрібна.

     Тихі Болота на диво зустріли нас більш привітно, ніж про це розповідав нам Старійшина, який наче хотів «очернити» трохи репутацію цих місць. Але я його розумію. Він давно не був тут, тому не пам'ятає багатьох речей і запам'ятав Тихі Болота саме такими, якими він нам їх коротко описав. 

    Коли прийдемо, треба буде розповісти йому, що селище вже давно не таке недовірливе до інших, як до цього. Звісно, невелика настороженість все-таки є - дивляться на нас так, наче ми якісь прибульці, які можуть вбити їх за секунди. Але мабуть, я б так само відносився до незнайомих людей, доки не дізнався б їх краще.

     Попереду нас дійсно була доволі велика будівля. Тому, щоб прискоритись, ми полетіли туди.

     Тут було трохи холодно, але не настільки, щоб швидко й сильно змерзнути. Як виявилось, це був музей. По ньому попереду ходили гібриди, розглядаючи якісь малюнки, статуї та ще щось подібне з розряду мистецтва. 

     Перед тим, як зайти, треба було спочатку квиток купити. Але я не був певен, що нам щось допоможе з того мистецтва, яке було зображено у різних формах, будь то статуї, чи якісь гарні малюнки. Навіть якби щось було намальовано або зображено, це навряд чи могло би нам допомогти. Хоча... Можна розділитися.

— Ви. - Мовив я, указуючи на Ліж, брата Нари та Жоррга. - Зараз йдіть до середини і шукайте усе, що може нам допомогти в нашому розслідуванні. Ну а ми... - Я озирнувся на Лігорію та Нару. - Будемо намагатись вмовити когось з працівників музею пропустити нас у сховані проходи під будинком. Потім зустрічаємося на цьому ж місці, коли будемо готові.

— Гадаєш, тут дійсно щось є? - Запитала у мене тихо Нара, коли ми вже трохи відійшли.

— Повинно бути. Старійшина не завів би нас сюди, якби точно не був певен, що тут має бути хоч щось, що нам може знадобитися. Та і я сподіваюсь, що тут дійсно буде щось цікаве.

     Ставши біля одного охоронця, спочатку зробив вигляд, наче щось шукаю. Потім запитав тихо у нього:

— Не підкажете будь ласка, де тут кабінет головного, чи як він у вас там називається?...

      Той покосився на мене так, наче я був якимось божевільним, який зайшов сюди лиш би погрітися, і ради приколу вирішив підійти до їх головного, щоб заважати працювати. Але вже через декілька секунд він проводив нас по коридорах до потрібного кабінету.