Глава двадцять перша. Кімната.

     На цей раз мене не вирубало. Я спокійно зміг встати навіть не дивлячись на те, що тіло трохи боліло від жорстокого падіння на холодну підлогу. Роззирнувшись по сторонах, я спробував зрозуміти, де опинився на цей раз.                   

      Попереду мене був доволі великий коридор. Якщо придивитися вперед, можна подумати, що він не закінчується, бо на його «кінці» була темрява, яка розвіється, коли я пройду трохи далі. Лампи тихо гудячи, наче рій скажених бджіл, які тільки-тільки прокинулись з-за чиєгось вторгнення у їх дім, і які тільки почали приходити в себе, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбулось, мерехтіли доволі тьмяно, не даючи нормально роздивитися те, що було попереду.                         

     Одна з них різко потухла. Але вже через декілька секунд так само різко почала знову світили, наче до цього нічого не відбулося. Не хотілося б мені тут опинитися у повній темряві, коли усі лампи різко потухнуть, навіть не знаючи, де я опинився, і чи є тут ще хтось окрім мене...                         

     Скільки б я не вдивлявся, всеодно нічого вдалині не міг роздивитися. Хоч око виколи, але там було так темно, що я навіть почав сумніватися, чи є там далі ліхтарі.                                                                                    

      Піднявши голову, я спробував роздивитися те місце, звідки я впав. Нічого. Темрява. Чорт. Невже й тут заперли? Ну що ж, мабуть, доведеться йти тоді обережно вперед.                                

    Спочатку мені здавалось, що цей клятий коридор ніколи не закінчиться. Я йшов, йшов, йшов і ще раз йшов. Моє тіло напружувалось кожного разу, коли я заходив у темні ділянки коридору - там, де лампи з якоїсь причини були розбиті, або перегоріли. Тоді я готувався до нападів.         

      Усе в мені кричало, що ось-ось на мене повинен хтось напасти. Тому про всяк випадок, я трохи відкривав рот, готовий випустити на ворогів стовпи полум'я. Але ніхто не нападав. Принаймні, поки що.     

      Повільно йдучи вперед, я намагався зрозуміти, чому саме під нашими ногами був подібний коридор, чи помічав його до мене ще хтось, для чого він був побудований і куди мене виведе.         

    Усе це здавалось мені досить підозрілим. Ну не могли інші гібриди ходити колись тут, не знаючи, що тут щось сховано. Або ж, вони знали, що тут щось відбувається, але з якоїсь причини мовчали. Цікаво, чому? Може, робити якісь експерименти? Наприклад, ідеш ти по коридору, доки за тобою хтось слідкує, а до цього тобі вкололи якісь речовини. І зараз тобі здається, що цей коридор не має кінця, хоча насправді ти його просто не бачиш...        

     По тілу пробіг табір мурах. Що, якщо за мною дійсно хтось слідкує зараз? Що, якщо я не помітив, як доки падав, мені дійсно щось у тіло ввели, щоб поекспериментувати таким чином?        

      Я озирнувся, почав оглядати своє тіло на якісь дивні пошкодження, хоч десь усередині й розумів, що я так просто цього не помічу. Спробував прислухатися до відчуттів у тілі. Наче, нічого поки підозрілого не відчуваю зараз...                    

    Повільно відвернувшись від тіла, я видихнув. Що ж, цей коридор просто повинен закінчитися хоч колись!   

          Однокімнатний будинок, на який я вийшов, судячи з усього знаходився під землею, бо одні з дверей вели нагору. Він був трохи більшим за усі ті кімнати, які знаходились у багатоповерхівці, тому тут мені знаходитися було легше. Та й спокою додавали ще й білі стіни довкола мене.       

     Але насторожувало те, що тут була цілковита тиша. Доки я знаходився у багатоповерхівці, було чутно хоча б спів птахів за вікном або шелест листя, який підгоняє вітер, наче кудись поспішаючи. А тут... Тиша. Незвично, дуже незвично.       

       Я озирнувся по сторонах, щоб роздивитися усе, що знаходиться тут. Дуже мало речей, але все ж, хоч щось тут є.  

      Невеликий білий стіл біля стіни, велика піч напроти, яка притулилась до іншої стіни та дивні двері, до яких я підійшов, щоб спробувати відкрити їх. Помітив невеличке вікно у них. Воно не було великим, як у дверях багатоповерхівки, та зовсім не мало скла. 

     Спробувавши подивитись у нього, я не побачив там абсолютно нічого. Лиш темрява. Я не бачив навіть стіни чи землі. Просто густа темрява, яка одночасно заворожувала, і відштовхувала. Було таке відчуття, наче якщо я ще декілька секунд буду вдивлятись у темряву, щось з'явиться у ній, як би я не намагався запевнити себе, що якщо витягну лапу, наштовхнусь лиш на стіну.

     Двері не піддались, коли я спробував відкрити їх, і тихо я хмикнув. Хто б сумнівався?              

      Роззирнувся по сторонах і тільки зараз помітив дивний символ на стіні. Він вирізнявся ярко-жовтим кольором на стіні. Чому я не зміг помітити його серед усього цього білого пекла? Я б швидко помітив її. Мабуть, погано дивився...        

      Підійшовши до візерунку, почав розглядати його. Він дуже нагадував ту штуку, яку дала мені дівчина у багатоповерхівці. Дивно. Може, так просто співпало? Та ні, у таких випадках на звичайний збіг обставин усе класти не можна. Тут точно щось дивне відбувається, і коли-небудь я обов'язково зрозумію, що саме.

      Обережно торкнувся візерунку на стіні, підходячи до неї якомога ближче, щоб нормально роздивитися і відчути кінцями пальців його гладку й холодну «форму». Спочатку був спокійний та навіть трохи приємний холод, який ішов від стіни, але потім, коли візерунок спалахнув, мене наче вогнем ошпарило. Я швидко прибрав від намальованого сонця з «милою» посмішкою пальці. Візерунок швидко зник, наче його тут зовсім не було, залишивши після себе невеличкий дим, який швидко розвіявся.

     І що це зараз таке було? Чому він зник? Чорт його знає... Але тут точно відбувається щось не те. І це щось явно до добра не доведе.