Глава двадцята. Дивний будинок.

— Як гадаєш, що з ними сталося в той час? - Тихо запитала Нара, коли ми відійшли від кроваті Лігорії, де вона зараз якраз спала.

    Я потис плечима. Хотілося б мені й самому знати, що у них там відбулося, але ніхто нам нічого про це не скаже. Хіба що, Лігорія могла б щось розповісти, але їй потрібен час, щоб трохи прийти в себе після лихоманки. А Жоррг навряд чи скаже щось конкретне окрім «просто ходили гуляти і зайшли не туди. Це моя провина».

— Статися могло будь що. Але це дивно, що постраждали вони обоє. Жоррг точно повів Лігорію туди, куди не треба. Вона у мене ще дуже наївна. Але добре, що вони все-таки живі, а це саме головне.

     В останній раз подивившись на мирно сплячу Лігорію, я вийшов разом з дівчиною до більш великої кімнати. Навіть не дивлячись на те, що вже зовсім скоро повинна була настати ніч, я все одно хотів полетіти до того дивного будинку. Але голос Нари мене зупинив:

— Ти хотів мені щось важливе сказати тоді. - Вона сіла, чекаючи, а я озирнувся на неї.

— Я... Пізніше скажу. - Мовив я, відвернувшись від неї й розправивши крила, готовий уже злетіти. - Ти можеш залишитися сьогодні спати у нас, якщо хочеш. - І не чекаючи відповіді, полетів геть. 

     Нара не зупиняла мене, просто проводжаючи поглядом. А я й не проти цього був, бо зараз у мене були трохи важливіші справи окрім якихось там побачень. І навіть не дивлячись на те, що мені до сих пір хотілося провести трохи часу з родиною, цікавість того, що хранив у собі той дивний дім взяла наді мною гору.

   Коридор, який зустрів мене, пах - а якщо конкретніше, то просто тхнув, - старими речами, які покинули колись давно. Усе було покрито пиллю і було таким старим, що мені здалось, що якщо я зараз просто пройдуся, навіть підлога почне руйнуватися від старості.

     Зробив обережний крок. Наче підлога не починає сипатися. Це добре. Йдучи вперед і озираючись по сторонах, я намагався зрозуміти хоч по чомусь, що бачив, через що покинули цей дім. 

      Життя тут наче завмерло. Мотлох, який або стаскували сюди багато років, або покинули незрозуміло чому, інколи змушував мене зупинитися і подивитись, як краще його обійти, якщо була така можливість. Не те, що мені було неприємно торкатися цього всього - хоча, це також, - просто невідомо хто користувався цими речами, і чи небезпечні вони.

     Коли я підійшов до сходів на другий поверх і вже заніс лапу, щоб почати підійматися, сподіваючись, що хоча б на другому поверсі щось буде, я відчув, як поступово втрачаю свідомість. Слабким я не був, майже ніколи не втрачав свідомості. Але зараз зі мною відбулося щось дивне.

     Я намагався боротися з цим, але ще й різка втома, яка швидко накрила мене без якоїсь причини, змусила мене заплющити очі й лягти на підлогу, швидко вирубившись.

      Залізні двері з тихим скрипом відкрилися. Дівчина повільно вилазила з великої залізної коробки, яку люди зазвичай називали сейфами. Її розтріпане чорне волосся спадало на плечі, спину, обличчя і навіть на підлогу. Але лізла вона доволі дивно. Наче якась тварина. Не кішка, а я навіть не знаю, з ким її можна порівняти.

      Вилізши нарешті з коробки, вона почала потихеньку наближатися до мене. Тепер вона була схожа на дивного павука - ноги були на різній одна від одної відстані, як і руки, але навіть попри це дивна дівчина потихеньку наближалась до мене. Це мене дуже насторожувало. Особливо те, що її обличчя ч не можу роздивитися.

      Десь там чувся приємний дівочий спів. Він заспокоював і насторожував одночасно, змушуючи мене відчувати різні емоції. Але він ніяк не підходив до цієї ситуації.

     Кімната, у якій я опинився, була досить малою і не дуже приємною. Через те, що я відчував себе не дуже комфортно - особливо після дивного сну, залишки якого досі відбивалися у моїй свідомості, - я спробував поспішити вийти з неї. На більш просторій сходовій клітині, де я нарешті зміг розім'яти трохи затерплі кінцівки, я зустрів маленьку дівчинку. Вона дивилась на мене своїми великими очима, і тихо казала:

— Будь ласка, звільни нас...

— Але від чого вас треба звільняти? - Тихо запитав я, розглядаючи незнайомку.

    Вона була маленькою, мабуть, меншою за Лігорію, коли вона тільки почала тренуватися, через що я дав їй приблизний вік - три-чотири місяці. Вона трохи просвічувалась, через що не дуже ярке світло тільки починаючого підніматися сонця падало на підлогу, наче дівчини тут зовсім не було.

     Почувши моє питання, вона кліпнула. Мабуть, вперше поворухнулась окрім губ. Вдивляючись мені в обличчя, вона продовжила так само тихо казати:

— Дозволь нам піти з миром... Знайди потрібний амулет а потім поклади на сонце...

    І тут до мене дійшло - вона була мертва, і явно була  тут не одна. Питати, хто з нею тут знаходиться де якось не дуже хотілося, розуміючи, що я розмовляю ж неживими істотами, які вмерли по невідомим причинам. Від цього навіть мурахи по спині прокотилися.

      Значить, знайти амулет, так?

      Коли я спустився на перший поверх і спробував відкрити двері, вони не піддались мені, випускаючи на вулицю. Ну просто чудово! Мене ще й заперли тут заради того, щоб я тут цих мертвяків рятував! Але, мені стало соромно за свої думки.

      Тут пройшло мабуть не одно століття, доки вони ось так існували, не в силах піти на той світ, і зараз їм була потрібна моя допомога як ніколи. А я ось так думаю про них... Сподіваюсь, що вони випустять мене, коли я допоможу їм.

     Так, а де амулет шукати? І як він виглядає? Коли піднявся на той поверх, звідки спустився, дівчини вже не було. Що ж, добре, тоді треба намагатись очухатися самому.