Глава дев'ятнадцята. Невдале побачення.

     Я поставив на меті досягти спочатку хоч якоїсь уваги від Нари, а потім, дізнавшись, що вона любить їсти, і чи подобаються їй тут якісь місцини, відвести її на побачення, облаштувавши до цього обране місце так, щоб усе було романтично, сподобалось дівчині, а я виглядав у її очах з найкращої сторони.

     Але чомусь, для мене це було важко. Важче, ніж придумати план проти Озіра, а потім почати діяти за ним. Я не звик розмовляти з дівчатами, знаючи, що вони мені дуже подобаються і що можливо у нас буде щось в майбутньому. Та й з не багатьма дівчатами я розмовляв. Тільки з сестрою Та Ліж.

    Але з Ліж, як і з сестрою, набагато легше розмовляти! Мабуть, тільки зараз я це помітив.

     Я намагався розмовляти з дівчиною при кожній нагоді. Кожної ночі лежачи на кроваті й чуючи з іншого кінця кімнати тихе сопіння Лігорії, я намагався придумати все новіші й новіші теми для розмов. Спочатку задавав «базові» запитання по типу її улюбленого кольору, або її улюбленої страви. 

      Нара, наче не помічаючи моїх спроб побути з нею трохи довше, навіть не намагалась теж якось підтримувати наші розмови. Тобто, вона запитувала у відповідь у мене щось, але це було щось по типу «Мій улюблений колір зелений, а у тебе?» і на цьому в принципі усе.

      Це трохи розчаровувало мене, але здаватися так просто я не збирався. Одного разу гуляючи разом з нею та її братом, я не нав'язливо запитав у них обох, чи подобаються їм якісь місцини у Спокійних Рівнинах. Хлопець відповів майже одразу, а ось Нара трохи задумалась. І її відповіддю було:

— Не знаю. Мені усі місця тут подобаються.

     Що ж, добре... І що мені це дасть? Правильно, блін! Абсолютно нічого. Як я можу знайти ідеальне місце, щоб посидіти разом з Нарою в тиші й спокої, та порозмовляти про щось, якщо вона навіть не бажає зі мною нормально розмовляти?

      Я не хочу залишати ідею того, що зводжу дівчину кудись на побачення і признаюсь їй у своїй симпатії, сподіваючись, що подібне вона відчуває у відповідь навіть не дивлячись на те, що шанси були малими. Треба принаймні спробувати. Якщо так, то це добре. Якщо ж ні - то хай з ним. Значить, не судьба. Я спробую сильно не сумувати, хоч вже і визнав, що прив'язався сильно до Нари.

     Одного разу, знайшовши гарну галявину в нашому лісі, я подумав, що це було б ідеальне місце для нашого побачення. Звільнивши його від брудних листків, які нападали багато років тому з дерев, від гілок, а також викинувши усе сміття, яке до цього тут колись повикидали якісь ідіоти, коли відпочивали, я прикрасив галявину, як міг.

      Поклав каміння посередині, де багаття в майбутньому можна буде розводити, приніс декілька доволі товстих гілок і поклав туди. Також сховав у кущах декілька штук про запас. А то хто його знає, може ми тут надовго затримаємося...

     На наступний день приніс туди дві пляшки питної води і трохи їжі, а ще через день приготувавши промову для того, щоб запросити Нару на побачення і впевнившись, що усе ідеально, спіймав мить, коли дівчина нарешті залишилась сама.

— Слухай, у мене тут з'явилась ідея... - Почав я, на секунду зам'явшись.

     Нара подивилась на мене своїми милими очима, з-за чого я на декілька секунд випав з реальності. Здавалось, що якби дівчина захотіла, вона б давно вже керувала мною, а я, як полудурок, виконував би усе, що вона мені наказала, лиш би дівчина була задоволена і ніколи не плакала.

     Нарешті прийшовши до тями після кількох секунд відсутності в цій реальності, я продовжив:

— Може, трохи прогуляємося? Ну, якщо ти, звісно, не зайнята.

— Я не проти. Тільки давай мого брата дочекаємось, добре? - Запитала вона і я швидко захитав туди-сюди головою.

— Ні, ти не зрозуміла... Я хотів би прогулятися тільки з тобою, а не ще з кимось. Ну... Погуляти вдвох і все таке інше...

    Якийсь час дівчина дивилась на мене, і моє серце забилось швидше. Невже вона почала потихеньку здогадуватись про мій план? І що тоді робити? Спочатку казати, що я нічого особливого не придумав, а просто хотів погуляти, а потім - бац! - і ми знайшли прикольше місце, тож посидимо трохи там, щоб відпочити?

— Добре, пішли. - Сказала нарешті вона, коли я намагався досі придумати якусь відмазку, і у мене наче відлягло від серця.

— У мене є особливе місце. - Мовив я, коли ми вийшли з дому Нари. - Не проти сходити туди? 

    І отримавши кивок головою, я трохи посміхнувся.

— Місце як місце. - Буркнула дівчина, озираючись по сторонах.

— Це моє улюблене місце. - Мовив я, і запалив швидко полум'я.

     Я намагався не показувати дівчині раніше потрібного часу, що я амфігор, і все таке інше, але Нара, схоже, всеодно побачила, як я випустив завп вогню. Її очі стали трохи більше, коли вона побачила це. Але страху в них не було. Лиш захват і бажання дізнатися про це більше.

     Сівши на землю поряд с полум'ям і слідкуючи за тим, як я дістав трохи їжі, яку приніс сюди зранку, вона запитала, трохи посміхнувшись:

— Бачу, що ти вже підготувався до цього моменту.

— Я просто люблю тут інколи сидіти. - Почав брехати я, сам не знаю, чому. Ну не міг я просто так сказати їй, що ми зараз на побаченні, й все таке інше! - При чому настільки довго, що хочеться їсти. Додому тоді не дуже повертатися хочеться, якщо особливо настрою нема, тому знаючи себе, я приніс сюди трохи їжі. Ти що будеш?

— Можна будь ласка трохи м'яса? - Запитала Нара і я кивнув.

— Тобі його смажити, чи як?

— Так, давай. Я не проти почекати. 

    Нара знову мило посміхнулась, і я на секунду завмер, дивлячись на цю прекрасну посмішку. Але потім «відмерши», я почав смажити м'ясо.

— Як справи? - Запитав я, не знаючи, що ще можна запитати й намагаючись придумати якусь тему для розмов.

     Здавалось, усі ті питання, усі ті теми, які я придумав до цього за декілька ночей, виветрилися з моєї голови, наче їх і не було. І чому так?...