Глава вісімнадцята. Повернення.

      Поступово усе поверталося на свої місця. Гібридів, які захворіли, забирали у лікарні, й там, завдяки протиотруті, яку я приніс, змогли почати лікувати, виводячи з них погані квітки. Це були добрі новини. Значить, я не на марно тоді ризикував, обшукуючи ту лікарню. 

      Жоррг вже потихеньку звикнув до нашого товариства і навіть погодився повернутись з нами назад до Спокійних Рівнин. Особливо у нього виникло це бажання полетіти з нами після того, як ми почули новини про те, що гібридів там уже багатьох, якщо не усіх, вилікували, тому туди доволі безпечно повертатися. Він навіть захотів побудувати поряд з нашими домами свій, щоб далеко не йти якщо що.

     Зібравши свої скудні речі, які ми брали з собою зі Спокійних Рівнин, ми стали повертатися назад саме вночі. Чому так? Бо хоч трохи температура спадає. Все ж, довкола пустеля, тому тут навіть зранку буває досить спекотно.

     Дорога зайняла у нас три ночі й два дні. Повернулись ми на диво доволі швидко навіть не дивлячись на те, що Спокійні Рівнини знаходились доволі далеко від Жовтих Вод. Звісно, не на іншому краю світу, але все ж.

— Тут так гарно... - Тихо мовив Жоррг, коли ми йшли по ринку, вирішивши трохи скупитися перед тим, як повернутися назад. 

— І так холодно, так? - Запитала Лігорія, яка на час епідемії дуже мало розмовляла.

     Я розумів, чому дівчинка замкнулась у собі. Увесь цей стрес давив на неї. Я, мабуть, і сам би закрився у собі, якби був малою дитиною й не знав, як допомогти дорослим. Але зараз бачачи, як вона поступово починає знову бути більш активною, ніж до цього, я трохи посміхнувся.

— З чого ти взяла, що я відчуваю холод? - Запитав трохи здивовано хлопець.

— Ну... - Лігорія потисла плечима. - У вас там просто так спекотно, ось я і подумала, що зараз тобі може навіть трохи неприємно від того, що ти змінив ось так різко температуру довкола себе.

— Мені, звісно, трохи незвично зараз знаходитися тут, бо я звик до більш гарячої температури, але уж точно не неприємно, як ти сказала. - Запевнив її Жоррг.

    Деякі гібриди, які проходили повз нас, із захватом дивились на мене. Мабуть, чутки про те, що я зміг знайти протиотрута, все ж дійшли сюди. Хоч я й намагався не звертати уваги на тихі шепоти про мене, десь усередині всеодно з'явилась гордість, яка тихо казала - О, так! Тепер ми для них герої! Вони нас тепер люблять!

     Дім Жоррга знаходився по ліву сторону від мене. Будували його ми разом, як і наші з Ліж будинки до цього. Доки будинок не був готовий, хлопець спав у домівці Ліж - вона любо запросила його, кажучи, що у мене і так вже мало місця, бо я живу з Лігорією. Той охоче погодився. 

     Ох, здається мені, що Жоррг у якомусь сенсі запав на Ліж. На Ліж важко запасти, якщо ти бачиш її вперше - вона часто не сумує чи злиться, намагається усіх розвеселити, якщо дозволяє ситуація, і з нею приємно розмовляти, хоч вона інколи балакає доволі багато. Але я розумію, чому. 

    На Великій Горі до того, як я прийшов, на Ліж майже ніхто не звертав уваги, лиш доволі рідко про щось кажучи. Та й то мабуть, тільки наказуючи. А з більш молодими гібридами їй теж було трохи нудно розмовляти. Хоч вона й активна, але більше любить про щось порозмовляти, аніж виконувати чиїсь накази мовчки.

    Я навіть радий, що вона не стала тими гібридами, які окрім наказів Озіра більше нічого нормально зробити не можуть. Точніше, якщо їм не накажуть щось зробити.

    Та й гарна вона, признаю. Не мого типажу звісно, але схоже, що якраз підходить для Жоррга. Тому я розумію, чому хлопець у неї закохався, і навіть буду радий, якщо у них все-таки щось коли-небудь вийде.

     Одного разу, коли я повертався додому з продуктами - ми поки що чекали, коли рослини, які ми засіяли, виростуть і зможуть нарешті давати нам плоди, - я бачив, як Жоррг ніс замість Ліж. Та йшла, активно про щось йому розповідаючи, а той слухав, дивлячись на неї закоханими очами, наче окрім дівчини тут нічого й не було.

     Задивившись на них, я випадково врізався у... Сестру. Боги, ну чому саме зараз? Та й чому взагалі? Наша історія разом з нею давно завершилася, вона повинна виконувати наказ нашої матері - не підходити й взагалі не розмовляти зі мною, все! Ну чому судьбі так треба вже в який раз звести нас разом, і зараз змусити стояти у не дуже приємній для нас обох тиші.

— Як справи? - Запитала вона у мене тихо.

— Нічого особливого. - Мовив я холодно.

    Що ж, тепер я не збираюсь бігати за нею, хоч і не робив цього до цього. Я не збираюсь вмовляти її, а потім і мати, щоб вони «прийняли» мене. Щоб я знову відчував, що у мене є сім'я.

— Я... Вмовила мати переглянути її дії та роздуми на рахунок тебе, і...

— У мене більше нема старої сім'ї. - Спокійно відповів я, перервавши Розразу, і та здивовано подивилась на мене. - О, так. Я розумію, чому ти здивована. Але повертатись я не збираюся ні за якої умови, повір мені!

— Але ж... На самому початку...

— Так, на самому початку я ще хотів щось змінити, якось впевнити мати, що я не вбивця. Я навіть сподівався, що бачачи, як я намагаюсь змінити обставини у нас у селищі з Озіром, вона змінить свою думку, але ж ні! Нічого не змінилося. Та й гадаю, не нічого не зміниш. Та й не хочеться мені, щоб щось мінялося. Доки ви покинули мене, відвернувшись невідомо за що, я знайшов свою хоч і не рідну, але сім'ю з трьох гібридів, які мені замінили вас і були поряд, коли я намагався врятувати вас же! Я не хочу сподіватись на те, що мати дійсно хотіла би бачити мене у себе в будинку, бо знаючи її характер, це мало вірогідно. Знаєш... Спочатку ви відвернулись від мене, а тепер я відвертаюсь від вас.

     Мовивши останню фразу, я пішов геть від сестри. Вона прийняла своє рішення за рік до цього, коли вирішила підтримати мати і я певен, навіть не намагаючись тоді вмовити її змінити своє ставлення до мене, або хоча б дозволити жити досі з Розразою в кімнаті. Вона вирішила, що краще буде за неї, аніж спробувати щось змінити.