Глава сімнадцята. Протиотрута.

     Я до сих пір ще не звик до тих постійних дивних звуків, які видавали заражені, мабуть, вічно не втомлюючись і ходячи по вулицях. Схоже, вони не знали втоми. Тільки голод, який ще не почав розвиватися, але гадаю, що зовсім скоро почне з'являтися. Деякі гібриди - я бачив у вікно, - спокійно ходили по вулиці, наче не боялись теж стати одними з них, або взагалі померти. Схоже, вони вже встигли звикнути до цього.

      По ночах, коли заражених ставало більше - вони мабуть вилазили частіше вночі, - я прислухався до звуків. Серце інколи замирало на декілька секунд, як і усе тіло, коли дивні звуки ставали трохи голосніше, обозначаючи, що  один з них підійшов ближче, ніж зазвичай. Я намагався не відчувати багато емоцій, розуміючи, що ці потвори можуть бути як тварини - відчувати твої емоції, й за ними визначати, хто слабший, а хто сильніший. Але нас проносило, я потвори йшли геть від нашого дому до того моменту, як я починав вже потихеньку панікувати, думаючи, що вони не відступлять і на цей раз дійсно вже почнуть залазити до хати.

      Ліж з Лігорією, які зазвичай лягали поряд, спали доволі спокійно і не відкривали очі, чуючи, як десь поряд ходить якась потвора, намагаючись впіймати легкі порухи тіней і зрозуміти, наскільки близько вона підійшла на цей раз. Це навіть добре. Менше паніки, менше страху, а значить менше ризику на те, що нас знайдуть.

     Однієї ночі знову відкривши ось так очі й лежачи якийсь час, прислухаючись до звуків довкола, я повільно встав, і намагаючись уникати вікон, пішов на кухню, щоб трохи попити води.

    Ліж теж прокинулась, і мляво вийшла на кухню. Позіхнувши, вона виконала усі свої справи й знову пішла спати. Я проводжав її поглядом. Схоже, вона теж вже встигла звикнути до усієї цієї ситуації, тому їй було майже повністю плювати на те, чи є хтось на дворі.

    Але я чомусь не міг так просто звикнути до ситуації, яка зараз панувала мабуть в багатьох селищах, як люди з Жовтих Вод, або сама Ліж. Просто не міг, і все. Я звик спати не під дивні звуки, а у тиші. Й навіть не дивлячись на те, що, влітку часто чулися цвіркуни й рідкі цвірінькання нічних птахів, це було набагато приємніше чути, ніж гортарні звуки цих вже мабуть ледь живих гібридів, організм яких дивні квіти заполонили майже повністю.

    Наступного ранку, коли Ліж тільки-тільки прокинулась, я вирішив не чекати. Треба діяти, а не чекати, коли усе стане трохи краще. 

    Зібравши свою вірну невеличку сумку - а саме поклавши туди трохи їжі й води, - я вже збирався було виходити, але затримала мене Ліж на виході, швидко підійшовши до мене.

— Може, не треба так ризикувати? - Запитала вона тихо і з легкою надією в голосі. - Може, знайдеться щось інше, що могло б нам допомогти...

— Пробач, але ні. - Я похитав головою. - Бо зараз це наша єдина надія зробити становище з зараженими хоч трохи краще. Та й не певен я, що є зараз хоч щось, що може нам допомогти замість цієї протиотрути - якщо, звісно, вона існує, і дідусь нам тоді не збрехав. Тому вибач, але залишитися вдома я не можу.

     Вийшовши з будинку, я намагався не потрапляти на очі зараженим. Все-таки, я ще не поїхав дахом настільки, щоб спокійно ходити поміж монстрів, і ризикувати. Тим паче коли ніхто точно не знає, як розноситься ця зараза окрім укусів та якихось ран, які наносять потерпілі.

    Ця будівля була доволі великою. За один день точно не справлюсь. Може, мабуть, і за тиждень, бо треба обшукати усе тут ретельно, тому Ліж треба буде трохи почекати, доки я не виясню, що тут взагалі відбувається. 

     Коридори були доволі широкими, тому я міг спокійно йти по них, з силою не притискаючи крила що тіла. Перший кабінет, як і усе тут, зустрів мене гробовою тишею. Аж незвично трохи після того, як на вулиці чулися звуки заражених. Навіть трохи насторожує, навіює відчуття, наче усе довкола завмерло після того, як я видав якийсь гучний звук, і ось-ось на мене хтось повинен напасти.

    Спробувавши подолати ці незвичні відчуття, повільно увійшов до кабінету, розглядаючи усе довкола.

     На стіні висіла анатомія гібрида. Були позначені серце, печінка, легені, кишки, та усе інше. Поряд з ним справа була невеличка шафа, на трьох її полицях стояли книги, а на останніх двох лежали якісь препарати. 

    Підійшовши, обережно відкрив двері й почав розглядати препарати. Деякі я впізнавав, бо нам колись на військовому про них якраз розповідали. Зрозумівши, що нічого корисного тут нема, бо тут звичайні ліки по типу заспокійливого, я продовжив оглядати кабінет.

    По ліву сторону від малюнку анатомії гібрида був намальован силует пташки на синьому небі, й чорний напис мовив: «Лети спокійно, як птах». Мотивуюче, але мене особливо не надихнуло.

    Стояв невеличкий скелет якоїсь пташки на робочому столі. Мабуть, чайка, або взагалі голуб. Мабуть, власник кабінету любив птахів і може, навіть досліджував у вільний час. Також був стос жовтих від часу паперів, на два листки схоже, пролили чай або каву. Майже неможливо було роздивитися, що було написано там. Я міг побачити лиш якісь окремі слова, не більше.

      Стілець вже був доволі протертий, старий. Було таке відчуття, наче він прослужив декільком поколінням, і міг зробити це ще доволі багато років, доки хтось одного разу все ж не наважиться його викинути. На одній зі стін облізли трохи світлі шпалери, показуючи стіну, яка наче відкривши рота, просила трохи їжі за останні десятиліття, але сказати про це нажаль, не могла.

      Біля виходу з кімнати я помітив пляшку з невнятною рідиною. Але навіть до пляшки доторкатися не наважився, бо доволі відштовхуючою була рідина усередині. Та й пляшка вже потихеньку почала павутинням покриватися.

     Нічого особливого в цьому кабінеті не було. Тому я вийшовши з нлггоч пішов роздивлятися інші кабінети, намагаючись не пропускати нічого, що могло стати для мене доволі корисним.