Глава шістнадцята. Жовті Води.

     Пройшов тиждень. Ситуація кардинально змінилась за увесь цей час.

      Багато хто почав відчувати слабкість, нудоту та інші деякі не дуже приємні симптоми. Тепер мало хто виходив на вулицю. Старійшині довелось об'явити карантин, щоб ніхто не прийшов до Спокійних Рівнин, або ніхто не вийшов, розносячи цю дивну заразу. 

      Коли одного разу я бачив старійшину в своєму вікні, коли той йшов кудись по своїх справах, його очі були майже повністю закриті, наче він засинав, а під ними були чорні плями від недосипу. Задні й передні лапи гібрида трохи підкошувались від сильної втоми.

     Коли Лігорія інколи хотіла подивитись через вікно, що відбувається на вулиці, я запевняв, що нічого хорошого. Я казав правду, і вона на диво мене слухала.

     Інколи до нас приходила Ліж, яка теж сиділа вдома навіть попри те, що інколи - як вона мені потім розповідала, - хотілось вийти на вулицю і з кимось поговорити про різне. Тоді я зрозумів, що її давня ідея, яку ми якраз встигли доробити зробити проходи між нашими домівками у землі - так, вирішили робити не «коридор» з дошок, а прокоп, - була досить непоганою, і зараз дозволяла нам переміщатися між нашими домівками без ризику стати одними з заражених - тих, кого вже навряд чи врятуєш.

    У невеликих горщиках, які Ліж до усієї цієї заварушки принесла до себе в новий дім, щоб там вирощувати коли-небудь гарні квіти, зараз були зайняті паростками огірків та інших подібних корисних в даній ситуації рослин. Через те, що мій дім був більшим за дім Ліж, і у ньому було дві кімнати, в одній - якраз тій, де була кухня, біля стіни я вночі, доки ніхто з заражених не бачив, понатаскав землю, і посадив ще декілька рослин. Залишалось тільки молитися, щоб паростки, які вже почали пробиватися крізь землю не здохли в самому початку, не даючи нам надій мати трохи їжі в майбутньому.

      Одного дня старійшина прийшов до мене. Довго стояв під дверима, наче вагаючись постукати й запитати дозвіл, щоб увійти, а потім не видавши ні звуку, просто пішов. Наступного ранку це повторилося. Але на цей раз старійшина без дозволу увійшов додому. Потускнілі очі почали оглядати кімнати, і коли зупинились на Лігорії, яка зараз легенько тремтячи, стояла в проході, гібрид пішов до неї.

     Вчасно загородивши її, я погрозливо почав гарчати на гібрида, махаючи туди-сюди хвостами. Так, я розумів, що це навряд чи може мені якось допомогти, але може ще все вдасться? 

     Але старійшина зупинився лиш на секунду, перевівши погляд на мене, а потім продовжив повільно йти на нас. 

— Ти вбив його!... - Гарчав гібрид, і до мене не одразу дійшло, що він там казав. Його голос був хрипким, ледь чутним у цьому клокотанні. Було таке відчуття, наче він ніяк не може проковтнути слину, і вона зараз заполонила майже увесь його рот, через що й був такий ефект. - Ти вбив його!... - Повторював він, наче більше нічого й не знав.

    Швидко використавши енергію вітру, я виштовхнув його за двері, а потім закрив їх про всякий випадок на замок. Треба придумати більш кращій захист, бо боюсь, якщо сюди прийде заражених, то одним замком ми наврядчи так просто відробимось. Або взагалі звалити звідси куди подалі, поки не буде зрозуміло, що взагалі з цим треба робити.

     Коли я озирнувся, побачив трохи стурбонаву Ліж, яка вийшла до нас з нашого «потайного» проходу. В її очах буле німе запитання.

— Схоже, зараження пішло набагато далі, ніж ми думало до цього. - Мовив тихо я, відповідаючи на це запитання. 

 — Як гадаєш, через що це може статися?

     Я дістав ті дві квітки, які почали за цей час поступово засихати - довго ж вони протрималися. Декілька секунд Ліж уважно роздивлялась квітки, а потім мовила:

— Я бачила одного разу такий у підручнику. Але окрім того, де його можна знайти, там нічого не казалося. Та й вчителі мовчали на цей рахунок.

— Дивно... Може, знають щось, але мовчать? - Ліж потисла плечима, показуючи, що й сама не знає. - Добре. Тоді нам треба піти звідси якомога швидше. Зараз у Спокійних Рівнинах стає все небезпечніше й небезпечніше. Може, у інших селищах знають щось про цю напасть.

..

..

..

..

..

     Було досить дивно лежати ось так на холодній підлозі, намагаючись заснути, а на дворі ходять вони. Ті, кому не пощастило з'їсти ці кляті квіти, а потім ще й інших заразити цією дивною штукою від вже заражених. Було дивно чути тихі звуки їхнього хрипкого дихання й тихі кроки. Вони безцільно шатались туди-сюди, перемовляючись на своїй невідомій мові й дивно покачувались із сторони в сторону, наче не могли втримати рівновагу, й повинні були ось-ось впасти.

      Я пам'ятаю, що коли ми тільки прийшли сюди, і старенька пара дала нам майже безплатний притул, вони казали, що не варто шуміти, і часто виходити на вулицю, інакше вони легко почують нас і так само легко наздоженуть. Звісно, я міг би легко відбитися від них, але схоже, що заражених у Жовтих Водах набагато більше, ніж у Спокійних Рівнинах, і я би просто не встиг побачити усіх тих, хто намагався нас вбити, і щось би точно пішло не так.

     Коли старенькі вже збирались піти, ми запропонували їм залишитися у нас. Все-таки, зараз краще триматися разом, особливо якщо дивна хвороба - чи що то взагалі таке, - шириться з кожним разом все швидше. Але вони запевнили нас, що зможуть подбати про себе самі.

    Тоді я запитав, чи знають вони щось про дивні зараження. І чоловік розповів, що одного разу було щось схоже - один гібрид, щоб втамувати голод хоч якось, з'їв дивну квітку, і потім пустив зараження. Лікарі казали, що та квітка захопила тіло того гібрида, і змусило виділяти спеціальний пилок, який потім розносився у повітрі, й робив з інших потвор.

      Ніхто не знав, звідки взялись ті кляті квіти. Хтось казав, що вони прийшли з іншої планети, а хтось взагалі пустив слух, наче люди хотіли знищити гібридів, і таки знайшли спосіб це зробити.