Глава п'ятнадцята. Нові проблеми.

— І як ви дозволили докатитися до такого?! - Горлала мати Шереха, ходячи туди-сюди по кімнаті й зле махаючи туди-сюди хвостом з гострими шипами на кінці.

    Зовсім недавно я розповів спочатку Орваксу, що сталося, а потім той вирішивши викликати батьків моїх учнів, розповів їм усю ситуацію. Але було тут дещо дивне. Не прийшли тільки батьки Лігорії. І тільки тоді я дізнався від Орвакса, що дівчинка сирота.

      Мені було шкода її так само, як і Шереха, за яким я не встиг правильно наглядати, запізнившись учора на наше заняття на декілька хвилин. Мені було дуже соромно й погано від того, що саме через мене вбили гібрида, який міг би ще жити й жити.

      Мати Шереха люто подивилась на мене. Шипи на хвості різко вдарили по підлозі поряд зі мною, від чого я легенько здригнувся.

— Поганий з вас вчитель. Не беріться за це більше! - Прошипівши це, жінка пішла геть і через декілька секунд в кабінеті директора залишилось лиш четверо - я, директор, батько Бролда і мати Гірза.

     Якийсь час ми мовчали, доки мати Гірза не гаркнула:

— Гірза ви більше не побачите! Я краще знайду більш кваліфікованого вчителя, ніж ви! - Вона теж пішла. - Теж мені! Дітей вчать діти...

     Батько Бролда сумно подивився на мене, і по його погляду я зрозумів без слів, що і він теж забере свою дитину заради того, щоб вона була у безпеці. Коли ми з Орваксом залишились сам на сам, я подивився на нього.

— Що буде з Лігорією? - Тихо запитав я. - Вона ж... Ну, ви пам'ятаєте.

— Гадаю, що ми знайдемо для неї опікуна. А що цього... Вона поживе в кімнаті з кимось.

     Жити в кімнаті з більш великим гібридами? Гадаю, це погана ідея. Лігорія ще дуже маленька, її легше ранити морально. Та й не факт, що хороші сусіди по кімнаті попадуться. 

— Може, вона буде жити зі мною? - Запитав я, з надією подивившись на директора Академії.

    Все-таки, це дійсно було краще, ніж жити з незнайомими людьми, які можуть її ображати, а одного дня з-за своєї люті взагалі вбити. Ніхто до того ж не зможе сидіти з нею майже увесь час, і Лігорія точно потрапить у якісь неприємності. Я точно в цьому певен.

— Я не знаю. Не певен у тому, що після того, що сталося з Шерехом...

— Я зможу про неї подбати! - Різко мовив я. - З Шерехом сталася помилка, через яку мені дуже шкода, і я довго буду собі нагадувати про те, що з мене нікудишній вчитель. Але про Лігорію я точно зможу подбати, тим паче коли вже приблизно знаю, що сприяє смерті гібрида. - Тим паче коли вона теж амфігор - додав я, не кажучи цього в голос.

     Орвакс думав доволі довго. Було видно, що це рішення йому давалося дуже складно. Але нарешті через декілька довгих хвилин, які здавались мені цілою вічністю, він кивнув.

— Але дивись мені - ще одна смерть якогось нещасного гібрида, і ти не те, що не зможеш влаштуватися на роботу, ти взагалі на вулицю більше вийти не зможеш через те, що усі знають, що ти накоїв.

..

..

..

..

..

     Лігорія повільно летіла поряд зі мною. Вона інколи намагалась трохи пришвидчитись, але нічого не виходило, а тільки віднімало її сили. Я вирішив саме летіти, а не йти.

— Коли втома буде сильна, ти мені скажи, добре? - Запитав я, слідкуючи за тим, як дівчинка намагалась вперто летіти вперед, не звертаючи увагу на те, що вже трохи втомилась.

— Я справлюсь! - Сказала вона трохи роздратовано, продовжуючи свої спроби прискоритися.

     Лігорія тільки недавно почала більш-менш уміти літати, і коли я запропонував їй прокотитися на моїй спині, доки і лечу додому, вона відмовилась, сказавши, що хоче хоча б в цьому спробувати себе проявити. Я не був проти цього, але дуже хвилювався, що з нею щось станеться, доки вона летить. Тому я тримався її швидкості, щоб якщо що, підхопити й посадивши собі на спину, летіти далі.

     Коли вона трохи знизилась, я зрозумів, що вона вже втомилась більше, ніж казала. Підлетівши так, щоб Лігорія летіла над моєю спиною, я повільно почав підніматися. Дівчинка не сперечалась особово, прийнявши мою допомогу, хоч і була трохи невдоволеною, що я не дозволив їй летіти ще трохи.

    Але я не міг цього їй так просто дозволити! Вона зараз була і так вже слабка, і якщо б пролетіла ще трохи, мені довелося б летіти за нею. І хто його знає, що б сталося тоді - чи встиг би я.

    Прилетівши додому, я обережно поклав Лігорію на свою кровать, щоб вона там трохи відпочила, і зайшовши на щось по типу кухні, приготував їжу для дівчинки. Вона ж голодна усю дорогу була, я чув, як у її животі бурчало тихо. 

      Зайшовши до кімнати, я побачив, що вона вже спала. Бідненька. Без сім'ї, мабуть і без друзів теж. Або з друзями, але їх дуже мало, дивлячись на те, що вона інколи буває досить закритою.

      Поставивши тарілку з їжею на невеличку тумбу поряд з кроваттю й записку про те, що я скоро повернусь, щоб вона не виходила з дому без мене і ця їжа для неї, я швидко намалював декілька листівок про ті дивні квіти, вийшов на вулицю.

     Треба попередити гібридів, щоб вони не наближалися до цих квітів і бажано не заходили у ліс, доки уся ця ситуація не втрясеться. Треба зробити так, щоб багато хто, якщо не усі, були в безпеці.

    Деякі гібриди з подивом дивились на мене. Але я особливо не звертав на них уваги. Мені було плювати, що зараз про мене думають.

     Але одна річ була досить дивною. Коли я збирався повертатись вже додому, побачив, як декільком гібридам майже одночасно стало погано. Двоє з них сіли на землю, намагаючись заспокоїтися й зрозуміти, що відбувається, а іншого вирвало. Це було не дуже приємно бачити, особливо знаючи, що може визивати таку реакцію.

    Відвернувшись від них, я змусив себе рухатися, щоб не бачити подібного. Коли я повернувся нарешті додому, намагаючись забути про те, що бачив хоча б на декілька хвилин, Лігорія вже не спала. Вона швидко їла те, що було на тарілці.

— Не поспішай, а то ще вдавишся. - Порадив я, ставлячи сумку на підлогу й відвертаючись від неї, щоб не бентежити. Дівчинка здригнулась і боязливо подивилась на мене, зупинившись майже повністю. - Що? То для тебе їжа. Будь ласка, перестань виглядати так, наче ти її вкрала.