Глава чотирнадцята. Нещастя.

       Пройшов тиждень. Кожного дня я зустрічався з тими малими, тренуючи їх. Вони проявляли себе доволі непогано не дивлячись на свій вік. Десь усередині я почав пишатися їми, бо вони хоробро витримували мій невеликий натиск, і навіть просили дати щось посерйозніше. Але дати їм це щось більш серйозне я не міг. Вони ще малі, мало розуміють, що якщо їм дати щось більше, ніж дозволено, це може обернутися доволі погано як їм, так і мені.

    Тільки вчора я почав зустрічатися на нашому «таємничому» місті з Лігорією, щоб допомогти їй спочатку проявити її сили, а потім вміти добре їми керувати. Чому тільки вчора, а не раніше? Так вийшло. Спочатку у самої Лігорії було декілька справ поза межами наших групових занять, потім і я сам був трохи зайнятий.

      Спочатку я вирішив порозпитувати її про те, чи відбувалося з нею щось дивне, потім почав вчити потихеньку керувати своєю енергією, ну а потім вже буду вчити її керувати своїми здібностями.

      Було до сих пір незвично, що хтось окрім мене має аж три хвости - або взагалі має хвіст, який указує на те, що гібрид теж амфігор, - але я намагався звикнути до цього якомога швидше.

    Сьогодні, коли настав вечір, ми з Лігорією знову зустрілися на нашому уроці. Через те, що я прийшов трохи раніше за неї, я, сівши, почав читати книгу.

— Я тут. - Мовила дівчинка, і я відволікшись від тексту, подивився на неї.

— Добре. - Відклавши книгу, я встав. - Почнемо з перевірки домашнього завдання.

     Кивнувши, Лігорія спробувала підняти завдяки своїй енергії невеликий камінець, який лежав поряд з нею. Спочатку нічого не виходило, але потім він повільно почав підніматися. Дівчинка спробувала через декілька секунд, коли камінь вже більш-менш впевнено тримався у повітрі, спробувала «змусити» його підлетіти до себе. Але камінь швидко впав на землю, не бажаючи підкорятися.

— Що ж, непогано. - Мовив я, коли після декількох не дуже вдалих спроб знову підняти камінь, Лігорія здалась. - Для перших разів це дуже непогано. Сьогодні ми закріпимо цю техніку, і якщо встигнемо, почнемо щось нове.

— Що повинні робити такі, як ми? - Запитала вона, коли знову пробувала підняти на цей раз вже гілку в повітря. - Я маю на увазі, що повинні робити такі, як ми окрім якихось технік, керування природою, стихіями та тваринами.

— Жити так, як бажаємо. - Відповів я, подумавши декілька секунд. - Бажано не порушуючи законів, бо тоді буде дуже погано.

      Питання було досить цікаве. Я ніколи ще не задавав його сам собі

— Чому питаєш? - Вже запитав я.

— Ну, просто, я ще ніколи не бачила когось з таким же хвостом - або навіть хвостами, - як у мене, чи у вас. Тому коли я дізналась, що я маю якісь особливі здібності, які не мають мої однолітки, я довго думала над тим, що ми повинні робити, якщо вже вміємо керувати своєю силою доволі добре. Повинні керувати ми, чи керувати будуть саме нами?

— Ми обираємо своє життя самі. Може, ми й не бажали народжуватися, але це не зупиняє нас вирішувати всі свої проблеми й питання, які виникають протягом життя самим - так, як бажаємо саме ми, а не хтось інший. Так, я розумію, є правила, і все таки інше. Але своїм життям керуємо саме ми. І якщо ти так сильно боїшся, що якщо хтось дізнається про твої особливі здібності, вони почнуть керувати тобою й казати, що якщо ти не будеш виконувати накази й робити усе по-своєму, то такого ніколи не повинно бути.

    Лігорія довго мовчала, відвернувшись. Її невеличкі крила були трохи опущені. Мабуть, вона була зараз трохи сумна через щось. Може, я сказав щось не те? Може, взагалі рота не треба було відкривати, й просто продовжити з нею нормально тренуватися, як ні в чому не бувало? Коли я вже хотів було сказати щось або спробувати зробити, щоб відволікти себе й Лігорію від думок, що нами можуть коли-небудь керувати, дівчинка сама повернувшись назад до мене, продовжила тренуватися.

— Я розумію. - Мовив я вже під кінець нашого заняття. - Усе це важко зрозуміти. Але я обіцяю, що ніхто й ніколи не посміє тобою керувати. 

     Лігорія трохи посміхнулась - мабуть, вперше за наше сьогоднішнє завдання.

..

..

..

..

..

     Сьогодні прийшло тільки троє - Лігорія, Гірз та Бролд.

— Де Шерех? - Запитав я, починаючи поступово хвилюватися.

      Десь усередині мене одна сторона намагалась запевнити мене, що малий просто запізнюється, і що з ним нічого поганого не сталось. Але інша сторона противним тихим шепотом казала, що щось точно не так, і треба йти шукати Шереха, впевнившись, що інші троє дітей зараз у безпеці.

— Ми не знаємо. - Мовив Гірз. - Він наче казав, що полетить недалеко, доки ми вас чекаємо, щоб на щось подивитися, і більше не повернувся...

— У яку сторону він полетів? - Запитую, починаючи ще сильніше нервувати.

      Що, якщо хтось з магів Озіра все ж вирвався, і щоб помститись мені, вирішив убити дитину? Але при чому тут дитина? Він не мій рідний син та навіть не якийсь далекий родич з іншого села, який зазвичай разом з батьками прилітає у Спокійні Рівнини один-два рази на рік. У нас лиш стосунки, як учня й учителя. Так, я дуже хвилююся за нього, але чому саме він?

      Або може, він просто загубився? Ліс довкола стадіону все-таки доволі великий, там легко заблудитись, якщо не знаєш добре місцину.

— Туди. - Почав говорити вже Гірз, показуючи мені напрямок, у якому пішов Шерех.

     Коли я хотів було відвести дітей до Академії, щоб попросити когось з викладачів посидіти пару хвилин з ними, доки я буду шукати Шереха, наткнувся на Ліж.

— О, привіт! - Радісно мовила вона. - Я якраз хотіла прийти, трохи прослідкувати за тим, як ви тут займається. А що, ви вже йдете?

— Слухай... - Мовив я швидко. - Можеш будь ласка з ними посидіти декілька хвилин? Мені треба зганяти декуди. Якщо хтось запитає, де я є, скажеш, що пішов швидко взяти ліки від живота, бо забув.

    Я не хотів, щоб посіялась паніка, якщо хтось дізнається, що Шерех зник. Та й до того ж, багато хто не знає, що у мене було саме чотири учні, а не три. Тому гадаю, що моя відмазка спрацює. Принаймні, сподіваюсь на це.