Глава дванадцята. Печать.

— Я вже не можу більше тримати їх. - Мовив я, як тільки опинився у старійшини в печері. - Вони вже почали підозрювати, що щось тут нечисто, і гадаю, що вже у найближчий час вони звільнять Озіра.

    Старий гібрид кивнув і знову подивився у вікно, від якого я намагався стояти якомога далі, а то хто його знає, може, ще й помітять не свої.

— Ми вже готові до нападу. - Старійшина продовжував роздивлятися щось цікаве у вікні. - Залишилося тільки дочекатись, коли повернеться сам Озір.

— Чудово. До речі, його вбити якось можна? - Задав я питання, яке мучало мене до сьогоднішньої зустрічі з гібридом і яке я забував задати йому, бо й до цього планів та справ багато було.

— Колись його ранив ніби хтось. Да настільки сильно, що він три дні знаходився у себе в кімнаті й не вилазив. А ось вбити... Вибач, хлопче, але цього не знаю, чесно. 

    Я кивнув.

— Нічого страшного. До речі, де був Озір до того, як його запечатали?

— Для початку скажу, що якийсь час усі села були об'єднані в одну велику країну. Так ось. Спочатку все було добре. Озір був непоганим воїном, який вірно служив своїй ще на той час великій та процвітаючій країні. Але одного разу сталося щось - він прийшов з полювання, і його наче підмінили. Спочатку він посіяв брехню по країні, й через деякийсь час через недовіру, вона розпалася. Потім Озір почав вбивати гібридів, які були тоді при владі, щоб потім правити вже самотужки. На той час він знайшов собі посіпак, які б вірно служили йому воїнами, але на владу не зазіхали. У його планах було захопити спочатку найслабкіші селища, підкорити людей, і потім йти вже на більш сильні. Гібриди з різних селищ, які ще не «втратили глузд» через його брехню, об'єдналися і запечатали його, а його посіпак вигнали до чорту на мертві землі.

— Мертві землі?

— Так, мертві землі. Це невідомі землі, на яких майже нема життя. Усі, хто туди відправлявся колись, не повертався назад. Тому всі через час і почали називати ті землі мертвими, гадаючи, що там нема життя.

    На секунду задумався, подивившись у вікно. Схоже, саме у цих мертвих землях і загубився колись славетний Оушен, до якого добиралися тільки одиниці. Старійшина тим часом продовжив свою розповідь:

— Так ось. Після перемоги гібриди вже вирішили не об'єднувати селища в одну єдину країну, почав вважати, що так буде на краще для всіх. І я гадаю, що вони все-таки зробили правильно. Навіщо ганяти не приспособлених до холодної погоди гібридів на зимні землі, якщо можна просто поселити їх у більш теплих країнах? 

     Я кивнув, показуючи, що зрозумів його думки на рахунок цього, а потім на пару секунд знову задумався. Стандартна історія - хотів захопити світ, усе пішло не так, і зараз, коли повернулися його посіпаки, він знову хоче захопити землю, але вже з більшим бажанням. Зазвичай у таких битвах злодії стають набагато сильніші, й старв зброя проти них не діє. Але чому Озір з'їхав з глузду? Невже влада так замилила очі, що він поїхав кукухою за один день?

     Та ні, такого не буває. Потрібне щось інше, чому він вирішив спробувати захопити владу. Може, планував усе до цього, і потім інсценував, наче щось з ним сталося, щоб пожаліли трошки і не думали, що це прямо він в усьому винен? Хто ж його знає...

— Знаєте, у мене таке відчуття, що окрім битви вас ще щось інше турбує. - Коли повисла доволі довга тиша, мовив я, вирішивши змінити трошки тему.

    Старійшина нарешті повернувся до мене повністю. 

— Мене турбує те, через що Озір міг так змінитися. - Він пройшов до мене. - Ніхто не міг змінити його лиш за клацанням пальців, бо пройшло досить мало часу. Ніхто би не встиг. І різкі зміни Озіра стали досить дивними для мене.

— Гадаєте, це якесь закляття? - Запитую, теж трохи насторожившись.

— Наврядчи. Не думаю, що є настільки сильне закляття, яке може контролювати гібрида вже стільки часу. Може, це щось інше. - Той зітхнув. - Що ж, залишається тільки чекати цієї битви.

..

..

..

..

..

     Озір був набагато більшим за інших, мабуть в три рази більший за мого батька - земля йому пухом... Головний гібрид був настільки великим, що йому доводилося трохи нахилятися заради того, щоб подивитися, хто прибув його з пастки кристалу.

     Я тим часом поряд з Ліж стояв біля виходу з кімнати у тінях, слідкуючи за усім. Звісно, нас не запросили на цю подію, але Ліж змогла вмовити мене прийти нишком подивитися на все. Я погодився, бо відпускати її саму було трохи лячно, та й самому цікаво було подивитися одним з перших на Озіра.

       У нього була ярко-червона луска, через що він був чимось схожий на чорта, їй богу. Ще дві темно-помаранчевих ріг ще більше нагнітають. А голос був глибоким, владним. Слухав би й слухав, якби не обставини.

— Нарешті я тут. - Це було перше, що він сказав, розім'явшись після декількох років життя у камені. - І я радий, що ви пройшли цей шлях разом зі мною. Але залишилося ще досить багато справ, які нам ще варто вирішити.

      Я тихо, ледь чутно хмикнув. Він навіть не підозрює, що щось не так. Що хтось зовсім скоро піде проти нього, взявши за союзників майже усе селище.

    Мій хвіст легенько смикнувся, і я обвів поглядом гібридів, які стояли у цій доволі великій печері. Сподіваюсь, що вистачить кількості гібридів з селища, бо тут магів доволі багато. Сподіваюсь, що вистачить.

     Коли Озір закінчив свою тираду і усі поволі почали розходитись, я швидко втік з кімнати одним з перших. Знайшовши невеличкий прохід, який був мабуть спеціально завалений камінням колись невідомо ким і про який зараз знаю тільки я, швидко лізу через нього і опиняюсь на вулиці. Доки ліз, під лапами відчув бумагу сувію, який спеціально запхав сюди, знаючи, що саме тут можуть бути якісь доволі сильні печаті.

     Коли опинився на вулиці й маючи лиш три-чотири хвилини на «свої» справи, швидко приземлився на землю й сховавшись у деревах, відкрив сувій. І так, тут дійсно були доволі сильні печаті. Я не помилився. Це чудово, бо коли я роздивлявся інші сувії, там нічого особливого чи цікавого не було.