Глава одинадцята. Розмови.

    Сьогодні я знову прилетів до старійшини, щоб дізнатися, як йдуть справи у Спокійних Рівнинах. Зовсім недавно ми домовились, що він буде якомога непомітніше разом з іншими готувати зброю та броню до нашого нападу. Поки що все йде доволі непогано. Броні вистачає на усіх воїнів, і навіть є декілька зайвих комплектів.

    Також недавно я вирішив трохи «призупинити» роботу чаклунів. Я інколи крав у них свитки, на яких були написані якісь техніки чи печаті. Це було якраз і для мене корисно. Так я дізнавався більше про те, що використовують маги, і яка тут є магія з техніками.

— Прибережіть і для мене якийсь комплект. - Прошу, йдучи до чорного виходу, яким користуюсь зазвичай, щоб ніхто з Великої Гори не побачив, що я ходжу саме до старійшини. Сам старійшина зараз йшов поряд зі мною.

— А хіба у вас там у Великій Горі нема ніякої броні чи зброї? - Гібрид був трохи здивований.

— Є, але до неї ще дійти треба, а потім ще й підібрати час, щоб її непомітно вкрасти, щоб раніше потрібного часу на мене не подумали. 

— До речі, коли приблизно вони вже можуть звільнити Озіра?

     Я зітхнув.

— Зараз це поки що зам'ялося, якраз через те, що я одного разу вкрав декілька листків, де написані доволі сильні печатв. Тому чаклуни поки що вирішили на декілька днів заморозити звільнення тирана, бо шукають і ті свитки, і потрібні техніки.

— Добре, хлопче. Ми теж поки що робимо усе, що можемо. Ти тільки спробуй потягнути час ще трохи, і тоді, гадаю, все буде добре. До речі, недавно нам привезли більш сильну зброю з Тихих Боліт. Якраз з однієї з доволі рідкісних руд. Зелений алмаз.

 — Так, доволі рідкісний матеріал. - Погодився, згадуючи дивні зелені мінерали, які не були навіть трохи прозорими, як їх «родичі» - справжні алмази. - Але надійний. Заради такого й жертвовати інколи не шкода, якщо потрібно.

    Старійшина зітхнув. Змахнувши крилами, я полетів геть.

    Коли я вже ось-ось опинився біля Великої Гори, мене покликала до себе Ліж - за останній час я непогано з нею потоваришував. Приземлившись біля неї, подивився запитально на морду гібрида.

— Мені поміч потрібна. - Мовила вона благально.

    І тільки тоді я помітив, що біля неї лежало дві великі корзини з рибою.

— Це ти усе це наловила? - Запитую, згадуючи, що не бачив її три дні, хоча зазвичай Ліж часто розмовляла з кимось у Великій Горі, і я не дуже часто помічав те, як вона її покидала.

    Вона кивнула, і я «одягнув» спочатку першу торбу, затягнувши мотузки, збирався було взяти вже й другу, але Ліж не дозволила мені цього зробити.

— Як ти взагалі дотягла їх сюди? Одна з них вже важка, уявляю, як ти їх тягнула, коли їх було двоє.

— У місцевій річці рибалила сиділа, про яку мало хто знає, тому звідти не дуже далеко було. Ніби тягнути їх по землі я ще можу, а ось на гору з цим вантажем я не можу нормально злетіти.

— Зрозуміло... 

— А тобі хтось подобається? - Запитала у мене Ліж після обіду, якій я дозволив побути у себе в кімнаті, і яка зараз роздивлялась усе довкола з цікавістю в очах.

— Ні, ніхто. - Відповідаю, продовжуючи читати книгу, яка до цього лежала у мене на столі. - А тобі? - Заради чесності запитую у відповідь.

— А мені подобається. Це Герд. Може, ти бачив його одного разу. Він ще має такий хвіст специфічний. Незвичайний. Прям як у тебе твої хвости!

     Почувши про хвіст, я відволікся від читання й подивився на Ліж. Цікаво, зараз вона про того молодого амфігора, з яким я бився тоді? Коли Ліж продовжила розповідати про гібрида, я тільки впевнився у своїх словах:

— Правда однією ніччю він побився з кимось і потім ледь живий був. Лікарям поряд довелося майже два тижні сидіти, доки він нарешті в себе прийде. Я тоді дуже турбувалася за нього, і коли він нарешті прийшов до тями, пообіцяла йому, що помщуся за того, хто з ним таке зробив.

     Я на секунду завмер. Краще Ліж не казати, що це був саме я тієї ночі. Бо я не хочу руйнувати з нею більш-менш хороші дружні стосунки. Зараз тільки Ліж відноситься до мене не як до ворога, а як до того, з ким можна мирно поговорити. При цьому розмови можуть не турбуватися нашої роботи. 

     Звісно, Ліж має тут тисячу й одного знайомого, бо коли б я не підійшов, вона з кимось розмовляє. Але принаймні, вона не змушує мене відчувати себе так, що однієї прекрасної ночі вона прийде та вб'є мене через те, що знає досить багато.

— А чому він тобі подобається? - Знову запитую, щоб розбавити цю тишу.

    Ліж мрійливо підняла очі. 

— Ну знаєш, він такий крутий, сильний. Як на мене він просто ідеальний.

     Ну звісно, стандартна ситуація, коли хтось закохується. Не бачить у об'єкті своїх мрій абсолютно ніяких вад. Може, Ліж навіть починає потихеньку його за одного з богів вважати, бо він ніби то такий крутий та особливий.

     Хоча гадаю, що насправді нічого цікавого чи особливого - окрім того, що він теж амфігор, - в принципі нема. Та й до того ж, у нього тільки один хвіст. А у мене аж три. Звичайний хвалько, який гадає, що якщо він вивчив дві слабенькі техніки, він вже доволі крутий та сильний, і його вже ніхто не зможе перемогти. Ідіот, якого я зміг зупинити навіть особливо не напрягаючись.

     Чомусь подумалося, що колись я бився з більш сильними противниками, але швидко викинув цю тему з голови. Я пам'ятаю добре своє дитинство і багато моментів зі свого життя. І я точно знаю, що ні з ким набагато сильнішим за Герда не бився.

— Тобі він не здається пихатим? - Знову запитую, намагаючись відчути грунт - те, наскільки Ліж втюрилася в цього пиханя. - Або дуже... Мммм... Хвалькуватим, наче він сильний, а у всі інші - ні?

— О, ні, що ти! До чого взагалі це питання?

— Ну просто майже завжди проходячи повз мене, він задирає носа й випирає груди так, наче може перемогти мене у двох діях, якщо взагалі не в одній. - Трошки прибрехав я.

    Ну а що? Те, як він себе повів, гадаючи, що дійсно може перемогти мене, навіть не відчувши грунту потрібної інформації наводить мене на думки, що він коли кидає комусь виклик особливо взагалі не задумується над тим, кому він його кидає, і які можуть бути наслідки.