Глава восьма. Іспит.

— Ти просто йдеш вперед, а потім повертаєшся назад тим же шляхом. - Повчає мене Трос - один з тих двох гібридів, який вів мене до моєї нової печери. - Коли упрєшся в гору, то це значить, що ти до кінця дійшов, а значить можеш повертатися. Зустрінемося через декілька днів тут. Якщо, звісно, ти зможеш вижити. - Той недобре вишкірився до мене.

    Вже пройшло п'ять днів з того моменту, як я приєднався до гібридів з Великої Гори. Усі потихеньку звикали до мене, як і я до інших, і так само слідкували за моєю поведінкою. Я намагався робити все мирно й тихо, щоб ніхто не подумав, що я щось задумую проти них. І сьогодні нарешті вирішили провести для мене останній так би мовити тест.

    Схоже, Озір вже настільки показився, що вже через п'ять днів дозволив мені пройти тест. Або просто усе настільки погано, й воїнів так мало, що це було вимушене рішення.

— А літати можна? - Запитав я, відвернувшись від Троса й подивившись на густий ліс, який наче переслідував річку, щоб поглинути її й зробити частиною своїх тіней. - Хоч трохи.

— Дивлячись, яка ситуація. А так, гадаю, що можна. Але не зловживай цим багато. Тепер можеш починати.

    Кивнувши головою, я пішов у гущавину лісу, повільно набираючи швидкість. Коли кущі й особливо низькі гілки дерев закрили мене від допитливих очей, я трохи зменшив швидкість, інколи зупиняючись, щоб прислухатися до звуків або подивитися по сторонах про всяк випадок. Деякі змії перед тим, як напасти остаточно, шиплять на того, кого «злякалися». А деякі просто пиряться на тебе, й потім непомітно кусають. Тому треба бути обережним.

    Дозволив собі поправивити сумку, яку вчора вночі передбачивши на сьогодні іспити, сховав під крилом, щоб ніхто не побачив. Туди я поклав трохи їжі на перший час та деякі лікарські трави, які встиг вивчити в Академії до того, як батьки прислали нам письмо. Сховав про всяк випадок, бо хто його знає, чи дозволено подібне.

     Треба приберегти їжу, доки я не зрозумію, як «обезброїти» рибу і потім їсти її.

     Коли я почув десь зверху віддалені поштовхи крил о повітря, зрозумів, що слідкування вже почалося. Оцей точно з собою нормальну їжу взяв. Такі, мабуть, хоч і знають, як рибу позбавити отрути - якщо, звісно, це можливо, - але точно нічого не скажуть, тому на їх милість надіятися не треба. Та й до того ж, перевіряють саме мене, а не когось з моїх спостерігачів.

     Я знову пішов уперед, продовжуючи інколи озиратися по сторонах чи наслухатися.

..

..

..

..

..

    Коли настав вечір, мені «пощастило» зустріти змію. Дивно, що наша зустріч відбулася тільки ввечері, хоча починав я свій ще зранку. Але, мабуть, то мені тільки на руку, бо так я пройшов вже доволі велику частину свого шляху, інколи переходячи то на швидкий, то на повільний крок, або інколи взагалі летячи, доки дерева більш густі, й навряд чи хтось з моїх спостерігачів може побачити мене.

    Вирішивши не втрачати запаси сил, яких і так мало, я обійшов - принаймні, спробував, - змію, яка загрозливо нагостривши доволі гострі зуби, слідкувала за кожною моєю дією. Ця зустріч обійшлася без усіляких неприємностей, і вже через декілька секунд я дозволив собі йти швидше, ніж до цього.

    Вже коди настали сутінки, й почали з'являтися перші зірки на небі, я вирішив зупинитися, щоб трохи відпочити. Все-таки, я вже падав з ніг, тому продовжувати шлях було нерозумно. Не дайте Боги не помічу змію, доки відволічусь на щось, і тоді точно погано буде.

    На наступний день я побачив на березі три невеликі рибини, які, схоже, винисло на берег сильною з-за сильного вітру течією вночі. Вони, схоже, було ще живі, але вже ось-ось покинуть цей світ.

    Підійшовши та нахиливши голову, я принюхався до повітря поряд, слідкуючи за тим, щоб ні одна з трьох рибин не «стрибнула» мені на обличчя.

    Ніби звичайні риби. І нічим отруйним від них не пахне - гібриди можуть інколи відчувати, коли щось отруйне, а коли ні. Частіше за все таке можна відчути, коли це жива - або мертва, - істота, а не якийсь предмет.

    Може, мене просто надурили, щоб я тут голодував, доки не додумався скуштувати рибу? Або, може, вони вже знали, що я візьму з собою їжу, й хотіли перевірити, наскільки я навіть  в цьому можу витримати?

    Обережно взявши одну рибину, я так само обережно почав її жувати. Нічого дивного я знову не відчув, хоча, зазвичай, багато з отрут не має навіть ледь помітного смаку. Цікаво, це вид такий без отрути, чи уся риба у воді не отруйна? Треба буде коли-небудь це перевірити я якщо буде можливість.

     Нарешті закінчивши їсти, я пішов далі, знову зникаючи серед дерев. Мені було зараз спокійніше знаходитися у тінях, аніж на відкритих ділянках. 

    Різко я спіткнувся. Озирнувшись, щоб роздивитися камінь, який змусив мене зупинились, я побачив щось, що блиснуло на промені сонця, який ледь потрапляв сюди. Вирішивши взяти цю річ і потім роздивитися трохи ближче, я поклав дивний, але такий гарний камінчик червоного кольору, який був схожий чимось на якийсь сапфір до сумки під крилом і пішов далі.

    А звук крил у повітрі продовжував мене переслідувати...

..

..

..

..

..

    Після мого іспиту, який я успішно пройшов, хоч і сумнівався, що це взагалі вийде, я сидів у себе в кімнаті, роздивляючись той камінь. Він інколи трохи виблискував у полумраці, коли на нього потрапляли невеличкі промені призахідного сонця з невеличкого вікна.

    Доволі дивний камінь, хоч і гарний. Особливо дивно, що його до сих пір ніхто не помітив, а потім не забрав до себе? Я певен, що цей камінь доволі рідкісний, і за нього точно дали б доволі багато гібридних - тобто грошей, - навіть не дивлячись на те, що у каменях я майже не розуміюсь.

    Чомусь мене тягнуло до цього каменю. Хотілось зберегти його собі, що я й збирався зробити, не розповідаючи про цей «сапфір» нікому. Це мене трохи здивувало, але особого значення вирішив особливо на це поки що не звертати, вирішивши залишити це на потім. Все-таки, зараз багато проблем окрім цього, а ці відчуття можуть бути через те, що за мною протягом чотирьох днів слідкували, і я просто ще не встиг від цього відійти.