Глава п'ята. Втеча.

— Чому ти в мене постійно щось розпитуєш про моє селище? - Запитав я сьогодні у Ліж - тієї дівчини, яка не відходить від мене ні на крок вже другий день. - Ти ж наче була в моїй Академії, повинна ж знати хоч щось про наше селище.

    Гібрид не затикався протягом цих двох днів. У мене навіть голова одного разу заболіла, але сказати щось проти я не міг. Мені всеодно зараз ні з ким особливо розмовляти, а Ліж може бути ідеальною «жертвою» для того, щоб дізнаватися хоч якусь інформацію. Тому краще вже так, чим ніяк.

    За увесь цей час я встиг нарешті добре роздивитися її. Вона була невеличка. Приблизно того ж розміру, що й моя мати, але, може навіть трохи меньше. Її луска була яскраво-жовтого кольору. Руки чимось були схожі на людські. Чи не значить це, що вона у якомусь сенсі наполовину людина?

     Питати не хотів, бо хто його знає - може, образиться за таке. Хоча, дивлячись на її щасливу морду і постійно хороший настрій, її мало що може образити. Якщо взагалі може...

— Я особливо не вдупляла в те, що ви там робите. Просто знаю, у що вірять тут, як розмовляють і усе таке по дрібницях, щоб трохи влитися до якогось колективу і щоб ніхто не думав, наче я якась дивачка. Та й до того ж, це цікаво - дізнаватися щось новеньке про те, що відбувається ззовні твого рідного селища. До речі! - З легким захватом мовила вона. - Я принесла дещо цікаве!

     Гібрид на декілька секунд зник. А потім Ліж принесла карту світу і розклала переді мною.

— Ось! Тепер хоча б подивишся на наш світ. Тобі ж всеодно вже не світить колись полетіти звідси. Бо Озір мало кому дозволяє летіти кудись з Великої Гори. Особливо не відпускає тих, кому не довіряє.

— Як він перевіряє тих, хто вірний йому, готовий служити вічно і все таке інше?

— Він, переступаючи через свою параною й страхи, що його можуть зрадити, змушує пройти ось тут. - Вона кігтем показала на довгу річку під назвою Тімтр. - Туди й назад. Прикол в тому, що біля нема майже ніякої здобичі, в самій річці риба може випускати багато отрути, і дуже багато отруйних змій. Озір посилає також туди два більш досвідчених гібридів, яким довіряє і які повинні слідкувати за тим, хто проходить тест, а потім докласти усе головному.

— Зрозуміло... - Тихо мовив я, думаючи, що точно не захочу опинитися на місці того нещасного, якому доведеться вдовольняти потреби тирана.

— Ну, роздивляйся, а я поки що піду, їжі принесу.

    Коли вона вийшла, моє серце завмерло на секунду. Ось він, мій шанс втекти. Тоді, коли Ліж залишила мене вперше, я зміг придумати план, і навіть почав проводити його в дії.

     Метал тут був доволі слабкий. Явно гібриди тут не діляться на спеціальності окрім «самий головний», «головний», і «той, хто має прислужувати». Тому я зміг швидко зламати кайдани на задніх лапах. Ледь зміг зробити так, щоб усе виглядало правдоподібно, коли почув, як Ліж повертається до печери.

    Учора я знову провернув подібне, але вже з передніми лапами. І зараз, вставши й вперше за останній час дозволивши собі швидко розім'ятися, пішов уперед. Пробач, Ліж, але з тебе поганий охоронець, хоч з тобою поговорити інколи цікаво. Особливо якщо сидиш запертий у невеличкій кімнатці.

    Сподіваюсь, що знайду вихід з цих катакомб, бо коли мене вели звідси, тут було багато коридорів...

    Летячи нарешті по небу й намагаючись зрозуміти, в яку сторону мені зараз летіти, я стис у лапі мапу. Не знаю, нащо вона мені. Може, коли прилечу додому, роздивлятися буду, вивчати цей світ.

    Але ось питання - куди мені зараз летіти? Я особливо не знаю дороги додому, бо коли мене несли сюди, я ще був у відключці.

    Коли по небу летіли два гібриди, я швидко - принаймні, якомога швидше, - приземлився на землю, зникнувши серед дерев. Піднявши голову, я почав розглядати небо, спробувавши роздивитися, чи послідували за мною. Два силуети пролетіли повз, схоже, навіть не помітивши мене. Це добре.

    Схоже, навіть на такій великій відстані від Гори тут латають патрульні, бо ті гібриди були так само в дивному одязі, який я ще ніколи не бачив. Тому гадаю, що краще зараз діти пішки.

     Коли я почув голоси позаду - схоже, все-таки помітили моє зникнення, - вирішив не зволікати. Все-таки, хотавися особливо вже нема сенсу.

    Розправивши крила, я злетів. Але дротик, прилетівший у мене, не дав мені долетіти до більш безпечного місця. Спочатку я почав втрачати контроль над тілом, потім почав засинати. 

    Чорт, зарази. Вони були ближче, ніж я гадав до цього...

..

..

..

..

..

    Ліж сиділа поряд зі мною, наче глузувала з того, що я не зміг і не зможу звідси втекти. Побачивши, що я відкрив нарешті очі, вона посміхнулась, трохи показавши свої гострі зуби.

— Ну і чому ти намагався втекти? - Запитала вона. - Знав же, що тебе всеодно коли-небудь знайдуть і повернуть.

— Я не збираюсь знаходитися тут вічно. - Я вишкірився на цю посмішку і мій хвіст почав легенько бити по полу. - Мій дім не тут. Я не хочу служити якомусь там тупому гібридові, який не може вилізти сам і зомбує інших, наче тут все добре, і коли він прийде до влади, усі заживуть як у золоті.

— Не кажи так! - Ліж насупилась. - Озір дійсно принесе нам велику вдачу, якщо зможе вибратися. І тоді дійсно краще залишилися тут, якщо не хочеш, щоб тебе тут тримали увесь час. Та й мені веселіше тут буде! - На останніх словах її голос знову став більш радісним.

    Схоже, Ліж вже не спасе ніщо. Хоча, можна ще спробувати...

    Я нахилився до неї й тихо, наскільки міг, почав говорити, дивлячись у очі:

— Я розумію, що тут життя може здаватися краще, і все таке інше, але чи варто робити те, що тобі наказуємо замість того, щоб вирішувати за себе самій? Хіба ти не хочеш жити по своїх правилах?

— Але... Тут моя сім'я. - Якось невпевнено мовила Ліж, відвертаючись від мене. - Я не можу її покинути.

— Так, я розумію. Але що, якщо ми врятуємо її? Або ж, спробуємо хоча б. Сам один я не впорався, як ти знаєш, бо мене застали зненацька. Але разом ми зможемо щось вдіяти.