Глава четверта. Забраний.

   Я прокинувся від того, як мати голосно горлаючи «вийдіть з нашого дома!», наче від когось намагалась відбиватися. Швидко піднявшись з підлоги, я хотів було вийти з кімнати, щоб подивитися, що відбувається і може навіть допомогти, але Розраза затримала мене.

— Нам краще сидіти тихо! - Видихнула вона ледь чутно, і я кивнув головою, хоча бажання трохи прояснити ситуацію все ще було.

    Цікаво, що відбувається? Чи це якраз те, через що мати наказала нам так швидко повертатися додому? Чи може, це щось інше?

      Відійшовши від коридору,  перевів погляд на сестру і тихо запитав:

— Ти чула ще щось до того, як я прокинувся?

— Спочатку все було відносно тихо. - Почала розповідати Розраза, інколи на секунду зупиняючись і озираючись, наче боячись, що хтось зайвий може її почути. А на кухні чулися горлання чимось невдоволеної й навіть трохи переляканої матері. - Мати спокійно розмовляла з невідомими. Судячи за голосами, їх двоє, або троє. Першим криком було «ви не маєте права!». Ну а потім почалося...

— Ти чула, через що вони почали сваритися?

— Якщо не помиляюсь, через нас... - Сестра відвела погляд.

     Через нас... Я знову подивився у прохід в коридор. І нащо тим невідомим потрібно було вламуватися до нашої домівки, та ще й сваритися з нашою матір'ю?

— Де батько? - Запитав різко я, і Розраза потисла плечима, показуючи, що й сама б хотіла про це знати. Погано. 

— Може, на полюванні знову... - Припустила Розраза. - Він часто полює вночі.

    Так, батько дійсно любив полювати вночі, якраз через те, що його майже ніхто не бачить через його темну луску. В тому числі й здобич. Тому полювати йому вдається краще саме вночі.

    Відійшовши від виходу з кімнати, я почав ходити туди-сюди, думаючи про те, що нам варто зробити зараз далі. Сестра слідкувала за мною поглядом, не підходячи, наче думаючи, що якщо що, вона зможе чимось допомогти матері. Хоча, чим вона може їй допомогти проти двох, або трьох можливо здоровенних гібридів?

— Може, ти скористаєшся отими своїми здібностями? Ти ж ніби... Особливий. - Невпевнено почала Розраза.

— Особливий, не особливий, але ними користуватись я поки що не можу. - Прошипів я, відчуваючи, як напруження всередині підвищується.

    Так. Ці дивні здібності керувати природою, стихіями і навіть деякими тваринами були у мене, схоже, від самого народження. І ці три хвости, зроблені з дивних матеріалів... Ні у кого в нашому роду не було такого. Але керувати їми досконало я ще не міг. Точніше, я поки що тренувався, проявляючи все більше й більше цікавих для себе фактів, і я ще не певен, що якщо що, у самий розпал битви вони мене не підведуть.

   Розразі я розказав про ці здібності, але зовсім трохи. А то, може, ще вибовкне комусь...

— Треба вибиратися з цієї западні по-іншому, не використовуючи цих сил. Та й мати треба якось врятувати.

— Але що ти пропонуєш? Та й до того ж, чому сили використовувати не можна? - В тихому голосі сестри з'являлось все більше й більше занепокоєння.

    У голову мені різко прийшов план. Навіть не дивлячись на те, що зараз я не особливо довіряв своїм здібностям, ними всеодно треба було скористатися зараз.

    Треба врятувати мати навіть ціною свого життя. Все-таки, вона одна з двох гібридів, яка готова віддати за нас своє життя.

— Про сили - неважливо. Принаймні, не зараз. - Кажу різко, коли Розраза хотіла запитати ще щось. Хай думає, що я не буду їх використовувати. - Зараз ти якомога тихіше йдеш з дому, шукаєш батька й приводиш сюди. 

— А ти?...

— А я, якщо що, допоможу матері.

— Я не залишу тебе тут самого! 

— Вибач, але прийдеться. - Я подивився в очі Розразі. - Будь ласка, не сперечайся.

— Якщо для тебе це так важливо... - Сестра зітхнула і вийшла в коридор, а потім, через декілька секунд її вже не було в нашій печері. Як же добре, що кухня знаходиться далі від виходу з нашого дому.

     Якийсь час я стояв, прислухаючись до звуків на кухні. Мати продовжувала сперечатися з невідомими, і голос її ставав все більш агресивним. Схоже, вона готувалася нападати.

    Через деякий час я підійшов до кухні й обережно заглянув туди, щоб спробувати роздивитися тих, хто ось так безцеремонно вдерся до нашої домівки й зараз вимагав щось від нашої матері.

    Їх було двоє, і вони були доволі великі. Такі ж великі, як і наш батько. Може, навіть трохи більші за нього. Вони були схожі на якихось демонів, але щось драконяче в них все ще залишалося.

     Вони були одягнені у дивний мішкуватий одяг. Це було доволі дивно, бо частіше за все гібриди не носили одяг, вважаючи, що це справа людей. Тільки броню, й інколи зброю, якщо потрібно. 

    На голови, приховуючи половину їхніх морд, були натягнуті каптури. Я примружився, спробувавши роздивитися хоча б ту частину їх облич, що є.

    Криві зуби й темно-червона луска - це було перше, що мені впало в око. Зазвичай червона луска була доволі рідкою, тому було трохи дивно зустріти аж двох носіїв подібного кольору.

— Заспокойтеся, пані. - Мовив тихо один з них, трохи відкривши пащу. - Ми лиш заберемо одного з ваших дітей.

— Нікого я вам не віддам! - Проричала мати, продовжуючи стояти на своєму.

     Так он воно що... Але навіщо цим двом типам забирати нас? І чи саме вони були причиною того, що нам довелося покинути Академію набагато раніше, ніж треба?

     Коли мати, не витримавши, загарчала і кинулась на одного з них, я вирішив встряти. Звісно, вона перша почала цю бійку, але правильно зробила, бажаючи захистити своїх дітей. Я б мабуть так само зробив, якби колись у майбутньому мав вже своїх дітей.

    Того, який схопив мати позаду, не даючи нормально поворухнутися, обпалив вогнем. Той загорлав, але сильної рани через луску не отримав. Та й завп був не таким вже й великим. Тому не зміг нанести якогось масштабного урону.

   Доки перший намагався очуняти від того, що відбулось, я повалив іншого на підлогу, загарчавши. Той заборсався, але не зміг нормально вибратись, а я відчув важкість у тілі на декілька секунд, наче я був такий же великий, як батько, хоча я поки що меньше нього і до цього такого не було.